НовостиКарта посёлкаФотогалереяИсторияПоссоветПолезная информацияФОРУМ

Приём новостей

Новости, фотографии, слухи, сплетни, видеокомпроматы, жалобы, тайные переписки, восхищения и просьбы о помощи присылайте по адресу:

Ситуация будет изучена,
а результаты станут достоянием гласности

Карта посещений

ВІТРИ ЗМІН

07.06.2009 13:20

На початку двадцятих років було встановлено телефонний зв’язок селищної Ради з Харковим.

У 1924 році було відкрито школу, в якій діти навчалися безкоштовно. У селищі було відкрито амбулаторію, аптеку. Для зручності мешканців, які працювали на підприємствах Харкова, було перенесено трохи на південь залізничну платформу. У 1928 році було очищено ставок, на якому було дві купальні, пристань та десяток човнів. Клуб молоді імені Т.Г.Шевченка перевели з усіма гуртками та майном до Високого в будівлю виконкому по вулиці Красіна,  в якому обладнали сцену і зал. Тут було облаштовано глядацьку залу, сцену, щосуботи та щонеділі влаштовувалися спектаклі, концерти, вечори танців, маскаради. Як згадув про роботу комсомольського осередку колишній комсомолець М.С.Телешов, основна увага була зосереджена на виконанні рішень партії та уряду.

 

        Почалася електрифікація та радіофікація селища. Зелений гай перетворився в зону відпочинку, тут стали з’являтися піонерські табори, дитячи установи. В 1928 році було ліквідовано Коритінську платформу.

 

Селище розвивалося. У ньому більше селилося робітників. У жовтні 1928 року комсомоли І.М.Усань і О.П.Сіренко заклали першу цеглину залізничного вокзалу у Високому, який було названо «Жовтневий». Вокзал робили на пайові внески місцевих мешканців. На час розрухи то був єдиний приміський вокзал на Україні. Для зручності пасажирів був відкритий цілодобово теплий зал очікування, працював буфет. Будівля вокзалу була обкладена такими ж кахлями, як і управлін Південної залізниці в Харкові.

Партійної організації в селищі не було до 1928 року. Комсомольська організація була засноваї в селищі в червні 1922 року.

У 1920 р. у Високому було училище з 2 вчителями та 20 учнями, відкрито 7-річну школу. У 1922 році ініціативна група в складі вчителів селища - професорів Шустова, Френкеля, Зубаровського підняла питання перед відповідними органами про відкриття в Високому школи. 22 серпня її було відкрито по вулиці Луначарського, №35, в ній було 5 класіві і навчалося 150 дітей. У 1929 році в школі було вже два приміщення, 204 учні навчалися в одну зміну. Школа була семирічна.

 

Парк в селищі було названо «Першотравневий», там були атракціони, такі, як велетенські кроки та інші, влаштовувалися фейєрверки тощо. Влада турбувалася про найбільш незахищених громадян. Для малечі було відкрито дитячий майдаичик на 100 дітей, безкоштовну дитячу їдальню та організовано громадське харчування для дорослого населення. Взято на облік інвалідів-солдат японської та І світової війни для виплати пенсій. Відкрито дитячу оздоровчу колонію, лікарню, амбулаторний та фельдшерський пункти, підрозділ ЗАГСу при ревкомі. У селищі діяли 3 бібліотеки, клуб та школа для дорослих, клуб молоді ВЛКСМ. У цьому ж році було засновано споживчу кооперацію з двома магазинами, які займалися постачанням продуктів населенню.

У 20-30 роки існувало сільськогосподарське позикове товариство, яке, крім Високого, обслуговувало села Ржавець та Березівку. Воно допомагало своїм членам кормами для худоби свійських птахів, освоювало племінне скотарство. Товариство придбало трактор «Фордзон». У 1923р. було засновано житлово-будівельний кооператив «Поселянин», якому було передано в аренду водоелектростанцію. З часу свого існування і до 1929 р. було проведено реконструкцію будинку водостанції, на вулицях селища упорядковано водомережу, збудовані свердловини, упорядковано електромережу і вуличне освітлення. Наприкінці літа 1921 р. у Високому пройшла виставка плодово-овочевих культур. Наступного року в Зеленому Гаї було засновано артіль «Культура квітів». Та відсутність достатньої кількості води і висока місцевість робили ці заняття височан нерентабельними. Значний дохід у місцевий бюджет давали дачний збір, рибалка, купальні. Кооператив «Поселянин» експлуатував ставок купальнями, підтримуючи його в належному господарському та санітарному стані.

У двадцяті роки населення Високого та Зеленого Гаю значно збільшилося за рахунок забудов в осовному робітниками та службовцями м.Харкова. Значно виріс і актив організацій та населення.

У 20-і роки проводилась активна робота по захисту економічних прав найманих батраків та домашніх робітниць, яких було 50, а з прибуттям дачників доходило до 100 чоловік.

З перших років Радянської влади велика увага  приділялася дитячим туберкульозним санаторіям, розташованих у Харкові. Їх було вирішено перенести в місцевість, яка по своїм природним якостям була оздоровчою, тобто в Високий та Зелений Гай. Тут розташувалися:

1. Дитячий туберкульозний санаторій №7 ім. Н.К. Крупської Дзержинського райздороввідділу м. Харкова.

2. Дитячий санаторій №5 Жовтневого райздорову м.Харкова

3. Кістково-туберкульозний санаторій.

Крім того, створювалися і нові дитячі будинки, в основному для здорових безпритульн дітей:

Влітку працювали дитячі табори:

Фабрики «Динамо».

Заводу імені Т.Г.Шевченка.

Транспортних організацій області.

4.    Промислової кооперації.

5.    Автотранспортників.

Працювали дитячі садки для дітей мешканців селища, дитячий садок №5 взуттєвої фабри м. Харкова, дитячий садок Ленінського Р3| м.Харкова.

У 1924 році Височанська селищна Рада розташувалася в будинку аптеки по вулиці Кооперативній, №2. Вона займала дві кімнати і коридор Тут проходила вся адміністративна робота селища. Загальні збори мешканців в осінньо-зимовий період проходили в приміщенні школи по вихідним дням, а влітку - в літньому клубі.

Перша піонерська організація, яка раніше мала назву «Юні Спартаки», була заснована в Високому в 1923 році при середній школі селища. Перша дошкільна установа з'явилася в Зеленому Гаї. Це був дитячий будинок, в якому налічувалося 75 дітей і 9 службовців.

У 1922 році селище Високий включили до складу Харківської волості. Очолював апарат управління сільради безпартійний Ф.Г.Мусатов. У цьому ж році засновано загін з 15-17 добре озброєних молодих людей. Основна робота загону зводилися до забезпечення громадського порядку, охорони кооперативних та селянських підвод, які йшли до Мерефи або Покотилівки. Регулярно проводився обхід вулиць у нічний час, перевіряли підводи з вантажами, обслуговувся пост на залізничному переїзді з північної частини селища біля казарми шляхового майстра (сучасна територія залізничноїх платформи Науковий), де в той час шлях перетинав залізницю. Деколи загін приєднувався до військ ЧОП та міліції.

У 20-х роках у Високому мешкали відомі спортсмени-футболісти збірної столичної команди Харкова Сергій Грушин та Фомін. На початку століття залізничники збу дували для себе в Високому відмінний стадіон. Місцеві комсомольці вирішили просити керівництво комсомолу губернії про створення в селищі районного бюро товариства «Спартак» з тим, щоб охопити спортивною роботою молодь навколишніх населених пунктів: Південного, Буд, Мерефи, Комарівки, Артемівки, Зеленого Гаю, Високого, Покотилівки, Бабаїв. Відповідальним секретарем було обрано активіста І Усаня, керував спортивно-технічним комітетом С. Грушин.

Почалися регулярні заняття різними видами спорту. Особливої популярності серед молоді набули футбол, ганбол, легка та важка отлетика. Згоом з райбюро «Спартак» виділилася районна рада «Спартак» селища Високий. Влітку 1926 року в Мерефі було проведено велике фізкультурне свято спортсменів району на стадіоні Мереф’янського склозаводу.

У 1924 році в селищі почала діяти торгово-промислова проспілкова школа, яка обслуговувала Високий, Зелений Гай, Південне, Мерефу. Вона готувала фахівців торгівельної мережі-бухгалтерів, товарознавців та інших.

У 1925 році було прийнято постанову про переіменування селища Високий в селище міського типу. З ініциативи активу селища вперше було відкрито лікарняний «Медпункт» від товариства «Червного Хреста» м. Харкова. Керував роботою пункту лікар С.В. Гостинський, йому допомагала санітарка. Медпункт з аптекою був розташований в будинку по вулиці Кооперативній, №2. Пізніше в селищі було відкрито залізничну поліклініку по вулиці Комсомол ьській, №33, в якій головним лікарем працював І.І.Добрянський. Згодом відбулося об'єднання цих двох медичних закладів. Поліклініка постійно розширювалася, перед війною тут працювали два терапевта, стоматолог та обслуговуючий персонал.

У 1925 році для культурно-просвітницької виховної роботи було надано приміщення літнього клубу в селищі Зелений Гай по вулиці Театральній, №2, а з 1928 року всі заходи проходили в зимовому клубі. Будинок, де клуб було розташовано раніше (по вулиці Комсомольській, №98) повернуто колишньому господареві. У літньому клубі до глибокої осені проходили театральні дійства, взимку бажаючі збиралися в теплому приміщенні.У цей період біля керма селищної Ради була молодь: голова І. М. Усань (1924-1929), заступниками голови - М. С. Ачкасов(1928-1929), В. Вітковський (1927-1928), секретарями - Д. Шелковой (1925-1926), А. Ф. Кузьменко (192| 1928). Таким чином, протягом 5 років молоддю було внесено свіжий струмінь в життя Високого: (записано від І.М.Усаня в 1980 р.). Більшість з комсомольців-депутатів обиралася по 2-3 раза поспіль. Першочерговим завданням для молоді було| будівництво клубу. Створеному будівкому під керівництвом старого більшовика Я. Ф. Яковлева допомогали комсомольці І. М. Усань, А. Ф. Кузьменко та Г. А. Чумаков. Клуб будували за рахунок місцевих кооперативних установ та дотацій селищної Ради. Клуб було збудовано за півтора роки. 7 листопада 1928 року на честь 11 річниці Жовтня відбулося його урочисте відкриття. У клубі облаштували кінобудку. Замість демонстрації фільмів під акампанимент піаніно стали показувати озвучені фільми (завідуючою клубом була О. В. Ємел'янова). Клубні вечори, спектаклі, лекції, збори відвідувала не тільки молодь, а й люди старшого покоління. На сцені клубу інколи виступали артисти харківських професійних театрів. Одного разу, повертаючись з гастролей Криму, до знайомого у Високий заїхало декілька артистів Московського Художнього академічна театру. Вони дали в клубі концерт, який пройшов з великим успіхом і надовго залишився в пам’яті височан.

Українську школу було засновано у Високому з великими труднощами. Та завдяки матеріальній допомозі комуни «Новий побут», а пізніше Наркомюсту та Палацу Праці настали для школи кращі часи. З 1925 р. школа отримує приміщення будинку колишнього поміщика Тимченка. Через 3 роки Харківський райвиконком підписав угоду з зеленогайським сільгосптовариством на утримання 3 старших класів трудової школи.

Зеленогайську середню загальноосвітню школу 1-3 ступенів було засновано в 1925 р. На жаль, документ про заснування школи не зберігся. Дублікат було видано 10 жовтня 1995 року виконавчим комітетом Височанської селищної Ради народних депутатів зі слів голови селищної Ради (1924-1929 рр.) Усаня Іллі Микитовича. У 1933 Зеленогайська школа ввійшла до складу Високоселищної школи. Значне місце в роботі школи займала сільськогосподарська діяльність. При школі була дослідна ділянка в 1 га, на якій учні проводили практичні дослідження під керівництвом біолога. Урожай фруктового саду використовувався для збільшення навчальної бази школи. У 1932 р. школа придбала двох коней, яких використовували для обробки земельної ділянки. Влітку школярі знайомилися з виробництвом заводу «Серп і молот». За виступи на олімпіадах школа мала 8 подяк. Крім того були балетний, духовний оркестр. У школі було облаштовано військовий кабінет. У військовій грі, що проводив Харківський Палац дітей та юнацтва, Височанська школа вийшла переможцем. а командував тоді грою всієї школи учень 5 класу, маленький, але розумний Армей Мкртичан, в майбутньому учасник Великої Вітчизняної війни, орденоносець, який загинув на фронті.

У 1918 році під впливом релігійних почуттів представниками переконаних монархістів у Високому було відкрито домову церкву, яка знаходилася в приватному будинку по вулиці Комсомольській, №39. Внаслідок пожежі в алтарі, пов'язаної з недбалим ставленням священника та сторожа до своїх обов'язків, на вимогу хазяїна церкву перенесли на сучасну вулицю Луначарського, №53 в колишній будинок Степанова (червоний цегляний будинок, в підвалі якого знаходилася пекарня). Пізніше з дозволу райвиконкому на вулиці Луначарського, №26 було збудовано нову церкву (записано від І.М.Усаня в 1983 р.).

У 20-х роках на доброчинні внески височан було закуплено в селі Охоче 100 підвод з деревиною і збудовано Свято-Іллівську церкву. Мешканка Високого А.А.Кружиліна стверджує, що церкву було збудовано в 1924 році тому, що в її будинку на сволоку сокирою було вирубано цю дату (записано в січні 2003 року).

Школа склала наказ новій селищній раді, на необхідність взяти школу на державне утримання та відібрати будівлю церкви під дитячий клуб. На початку 30-х років зявдяки посиленій антирелігіозній пропаганді церкву було закрито. У 1933 році її приміщення було передано школі. Там розташували молодші класи, пізніше до цього приміщення було добудовано слюсарню майстерню.

У 1925 році в селищі Високий було відкрито державну аптеку по вулиці Кооперативній, №2 (колишній будинок Кулакових). Площа аптеки склала 170 квадратних метрів.

У 1925-1928 роках охорону громадського порядку здійснювали три міліціонери, старший з яких утримумався за кошти височан. Бандитизм на той час остаточно ще не було ліквідовано. Карні елементи з місцевих мешканців і навіть прибульці з Одеси, Ростова та інших міст приїздили до Високого, особливо влітку, коли тут було багато відпочиваючих. Ветеран селища Ї.М.Усань пригадував випадок, коли в звичайний робочий день міліціонер привів до селищної Ради затриману жінку, яка йшла з залізничної лісосмуги. Вона несла великий мішок жіночого, чоловічого одягу, срібного столового посуду. Коли її почали допитувати, звідки вона взяла ці речі, прибіг місцеві хлопчик і передав міліціонеру записку, в якій селищному голові пропонували відпустити жінки в разі відмови селищну Раду буде блоковано. Записку хлопчику передав незнайомий чоловік. Було зрозуміло, що в селищі діє банда. Треба було створити умови для її знешкодження. У цей час в приміщенні Ради зібралися всі міліціонери і добровольці, які здійснювали щоночі обхід селища. Вирішили, що грабіжники знаходяться в заліничній лісосмузі поблизу селищної Ради. Туди направили озброєнного міліціонера із завданням в разі пострілів на вулиці голосно подавати команду «Стійте!» і стріляти, щоб сполохнути бандитів. Дійсно, з боку грабіжників було зроблено, чергу пострілів, міліціонер теж стріляв, бандити (а їх було близько 10 чоловік), почали тікати через залізницю до хутора Нова Березівка. Пізніше стало відомо, що пограбовані були мешканці селища Південне.

Багато було різних випадків порушення громадського порядку в ті роки. Це було викликано тим, що в селищі був дитячий будинок для колишніх безпритульних дітей, а також велика чисельність заможних відпочиваючих, чиє майно викликало заздрість серед певної групи людей. У 1926 році селищна Рада була розташованапершому поверсі будинку по вулиці 1 Травня, № 2. За 5 років в селищі владою було проведено велкий обсяг робіт по благоустрою селища:

 

Закінчено електрифікацію селища Зелений Гай.

Облаштовано пожежну підводу (бочки а колесах, цеберки, багри), було встановлено чергування хазяїв коней для доставки бочок з водою на місце пожежі.

На водостанції селища Високий , яка була в аренді житлово-будівельного кооперативу «Поселянин», проведено реконструкцію приміщення, упорядковано свердловини, мережу водопостачання та електромережу, встановлено вуличні ліхтарі. Утримувався в належному господарському стані ставок у Високому.

Ставок у Зеленому Гаї влітку щорічно здавався в експлуатацію різноманітним організаціям. У 1928 році ставок було вичищено. Пристань для човнів, яких було близько 30, купальні, ілюмінація-все це сприяло тому, що стаовк став улюбленим місцем відпочинку всіх височан і гостей селища.

Прокладено тротуар з цементових плит по вулиці 1 Травня.

Всі вулиці замість номерних отримали іменні назви.

З ініціативи селищної Ради було збудовано і відкрито на честь річниці Велико ї Жовтневої соціалістичної революції залізнична станція «Жовтнева». Крім гарного великого залу очікування пасажирів, тут були два прибудованих дерев'яних павільйоні дві службові кімнати, два гарних перони, бетонна огорожа, збудовано тупик для подачі вагонів вантажами, а також паливний склад з продажу вугілля, дров, керосину і склад будівельних матеріалів. У вокзалі було відкрито буфет та кіоск «Союздрук», де продавалися газети, журнали тощо.

З будівництвом станції «Жовтнева» в центрі селища існуючі раніше платформи «Високий» та «Коритінська» були ліквідовані. На початку 30-х років було відкрито платформу «Зелений Гай» в центрі селища, з залізничним павільйоном і пероном.

У 1926 році в селищі Високий було відкрито поштове відділення по вулиці 1 Травня, №2. Першим начальником цієї організації був К.Вакуленко (записано від І.М.Усаня в 1980 р.). Після війни було збудовано новий будинок для пошти на цій же вулиці.

У 1928-1929 роках автомобільна дорога Харків - Дніпропетровськ, яка проходила через Високий та Зелений Гай і мала назву «Шлях», була вирівнена. Вона проходила тепер через селища Основа, Жихор, Стара Карачівка, Високий, Зелені Гай, Артемівка, Мерефа. Ця ділянка дороги була вкрита бруківкою. Колишній напрямок через залізницю біля сучасної платформи «Науковий» було ліквідовано.

     У 1928 році визначний український письменник, музикознавець, фольклорист, театральний діяч п'ятидесятирьохрічний Гнат Мартинович Хоткевич спромігся придбати у Високому перше своє житло - недобудовану хату. За професією Гнат Мартинович - інженер-паротягобудівник. Народився він у 1887 році в Харкові, навчався 1 реальному училищі, влітку приїздив у с. Деркачі, де слухав незрячих кобзарів, брав приватні уроки гри на скрипці, захоплювався театром.

У 1894 р. Гнат вступив до Харківського технологічного (зараз Національний технічний університет «ХШ») інституту на механічний факультет. Вчився на «чисті пятьорки». На останньому курсі брав активну участь у студентських заворушен­нях, за що його виключили з інституту. «Політехнічний інститут сподівався зробити з Хоткевича професора, послати за кордон. Він і стане згодом - у 20-х роках - професором, але у Харківському музично-драматичному інституті. А поки, що з осені 1900 р. він дістав посаду інженера в техніч­ному відділі служби тяги управління Харківсько-Миколаївської залізниці. Робота для Хоткевича не була надто обтяжливою завдяки його безпосередньому начальнику інженерові В.І. Таранову-Бєлозьорову. Він виконує поточні справи і займається творчою роботою. Хоткевич був новатором у драматургії. Йому належать п'єси-хроніки та перший твір про 1905 рік, написаний за якийсь місяць-інший услід за подіями, «Лихоліття». Новатором був і в «Богдані Хмельницькому» - серіалі як мінімум на чотири вечори з 350-ма персонажами! Драматургія Хоткевича - це 27 вистав у супроводі великого хору, духового оркестру залізничників та робітників паровозобудівного заводу. В середньому на кожній виставі було 800 глядачів.

«Кобзар» із Хоткевичевих рук відкрив ази гра­моти і «посеял зерна свободолюбия» в душу деркачівцю, робітнику депо Харків-Головний Матю-шенку, котрий очолив повстання на броненосці «Потьомкін».

Г.Хоткевич, одначе, твердо самовизначився, як «революціонер-безпартійний». Це він проголошу­вав: «Єднайтеся ж швидше, пролетарі усіх країн!», але далі читаємо: «А для того, щоб з'єднатися, -утворіть же попереду свою країну».

У період подій 1905 року Хоткевича обирають головою центрального комітету профспілки Хар-ково-Миколаївської залізниці. Один з перших у Росії колективних договорів - «Устав об улучшении быта железнодорожних служащих и улучшении пенсионной кассы» - вийшов з-під руки письменника. Г.Хоткевича, як авторитетного у Харкові громадського діяча, лідера молодого профспілкового руху, обирають керівником страйкому заліз­ничників та делегують в Москву на загальний Російський з'їзд представників залізничного Союзу, який починався 5 грудня. Він опинився у пеклі збройного повстання у Москві...

Після придушення повстання Г.Хоткевича роз­шукували, аби заарештувати. За допомогою друзів і Лесі Українки він емігрував до Австро-Угорщини - в Галичину. У 1909 р. Хоткевич створює унікальний гуцульський театр. Проте він нудьгував за рідним краєм. А в Росії йому загрожував арешт. Він приїхав до Києва, а звідти до Харкова. «І от як обвіяло мене пилюкою Москалівки, як сів на знамениту харківську «конку», як поринув у рідну грязюку, аж тоді сказав: «От тепер я дома!»14. Він багато чого зробить для Харкова, для України. Г.Хоткевич був неблагонадійний і для царського режиму, і для радянської влади, яка дала пись­менникові можливість дихати повітрям свободи лише у 20-х роках, а у 30-х стала душити його у лещатах. Твори Хоткевича вже на початку 30-х років не видавалися, нові твори, художні та літературнознавчі, безнадійно лежали у видавництвах. Роман про життя Тараса Шевченка, над яким Хоткевич працював понад десять років, після багатьох схвальних рецензій був переданий видав­ництвом ще й М.Скрипнику, а після його самогубства - вилучений НКВС і опечатаний. Автору в повернені твору було відмовлено. Натомість видавництво звернулося з позовом до суду, вимагаючи повернення авансу (2,5 тисячі карбованців). Ця непередбачена обставина поставила родину Хоткевичів у дуже скрутне становище, бо, на додаток до всіх негараздів, було накладено ще й арешт на будинок. Родина підлягала виселенню без надання іншої житлової площі. Цей бюрократичний бар'єр вдалося здолати з великими труднощами - розраховуючись з боргом, Хоткевич відривав від себе останнє. Ніхто не допоміг, ніхто не втрутився... Ось як згадує ті часи донька Гната Мартиновича Галина Гнатівна Хоткевич: «Мамуся, все така ж роботяща, вела господарство - на ній тримався добробут сім'ї. Вона пристосувала спеціальні парнички для ранніх засівів, вирощувала в саду якісь екзотичні рослини, готувала городину на зиму. Пам'ятаю, ходили ми до сусідів на «капусту», а потім до нас приходили сусідоч­ки шаткувати капусту на зиму. Стукотіли, аж всюди було чутно. Говорили голосно, але не співали, бо нерівномірне шаткування заважало ритму пісень...

Мене записали до школи в 1936 році. Тоді вчитися починали у 8 років, а мене взяли з 7, бо я вже давно читати і рахувати вміла. Пам'ятаю, ревіла я, не хотіла йти до школи, бо там учили лише по-російськи, а я того не вміла!

Кажуть, що кожна людина пам'ятає ім'я свого першого вчителя в школі - мою звали Ліною Яків­ною, навіть досі бачу її обличчя і знаю, де вона жила.

Перші класи розмістили у церкві, на горі. Шкільного приміщення не було. Маленькі наші парти губилися під високим білим склепінням, голоси лунали, як у пустці...А як настала холодна осінь, натопити церкву було неможливо, і пере­вели нас у якийсь приватний будинок, трохи ближче до нашого дому, а потім ще ближче - до великої садиби»15.

У 1934 році Хоткевич потрапив під потяг і дістав каліцтво, але в призначенні йому інвалідної пенсії було відмовлено. У свій час Хоткевича разом з родиною було віднесено до так званого «нетрудового елементу» і позбавлено права на хлібні картки. Щоправда, Спілка письменників після тривалих клопотань дружини надала одноразову допомогу...в сто карбованців. Спілка ж сліпих, вдячна за багаторічну поміч незрячим кобзарям та лірникам, прислала триста карбованців.

У листопаді 1937 року виповнилось сорок років літературної діяльності Г.Хоткевича, але ця дата ніяк не була відзначена навіть на рівні Спілки письменників. Повна заборона друкуватись змусила Хоткевича звернутися з листом до Сталіна. Наприкінці січня 1938 року надійшла офіційна відповідь з апарату ЦК ВКП(б), в якій повідомляпось, що відповідним організаціям, зокрема Дсржвидаву УРСР, запропоновано розглянути звернення автора листа, перевірити його твори і, якщо вони відповідають усім вимогам тогодення, вирішити питання щодо Можливості їх публікації. Тоді ж, як реакція на лист з ЦК, надійшла згода Держвидаву УРСР на видання повісті для юнацтва про життя й творчість Т.Г.Шевченка. 22 лютого Хоткевичу було видано аванс, а наступного дня вранці працівники НКВС за санкцією військового прокурора заарештували письменника. Є всі підстави вважати це реакцією на звернення до Сталіна, бо листування з «батьком і вчителем» тоді безкарно не проходило. Осінь 1938-го була останньою в житті Гната Хоткевича. Прийшла вона до нього, як свідчать, уже байдужого до власної долі, - життєві сили були вичерпані. 29 вересня 1938 року трійка У НКВС Харківської області засудила Г.М.Хоткевича до розстрілу з конфіскацією майна. 8 жовтня 1938 року вирок було виконано...

Платоніді Хоткевич, дружині письменника, повідомили, що його засуджено на десять років позбавлення волі без права на листування. Галина Гнатівна Хоткевич згадує: «В той час мама не дуже ділилася з нами своїми турботами - обері- гала нас, хоча від Богдана, старшого, не так вже й легко було щось утаїти. Ходила вона до сусідок, у котрих теж «забрали» когось. З ними можна було поділитися горем, поплакати. Лише вони могли все зрозуміти. А взагалі, деякі знайомі уникали зустрічі - зате справжні друзі не цуралися. У Ви­сокому була сім'я Тютюнників, і ті добрі люди, до яких ходила я вправлятися, коли у нас забрали піаніно. В Харкові якось підтримували нас Будкевичі, сім'я Білецьких, Алешнікови, в Києві -професор з консерваторії Косенко, Лисенки, Ко-чур... Кого не згадала - простіть!».16 Добрі слова написала Г.Г.Хоткевич і про височан-вірменів Хайчануш і про дружину юриста Олександра Платоновича Семененка, яка була родом з Високого. Сім'ю Хоткевичів згадують і досі в селищі. К. Д. Ус розповідала в січні 2003 року, як вона з друзями гралася з сином Гната та Платоніди Хоткевичів.

Наприкінці 20-х років у Високому на 5752 чоловіка неписьменних було 70, малописьменних -116, письменних - 5566 чоловік17. На початку 30-х років у період об'єднання селищ Південний, Зелений Гай, Високий, Покотилівка та Карачівка було відкрито державну школу з ліквідації непись-менництва серед населення. Керував школою І. М. Усань, методистом був А. Д. Коваленко. За­кінчило школу 500 учнів. У 1934 році в вищеназваних селищах, радгоспі «Червоний шлях» т лісництві з неписьменністю було покінчено, і шко ла припинила своє існування. Наприкінці 30-х років у селищі був дитячий будинок «Татарський» на 50 дітей, у Зеленому Гаї - дошкільний будинок ім.П.Постишева на 230 дітей18. Керували ним в: різні часи О.Є.Лукашенко, Д.О.Якушенко; Пізніше дитячий будинок реорганізували в загальноосвітню школу-інтернат, директором якої дея­кий час був С.І.Романов.

У Високому працювали водоелектростанції Електромережу було підключено до підстанці' канатного заводу, яка отримувала струм від селища Есхар (електростанція Харкова). Селищна Рада проводила роботу з благоустрою, існувало будин-коуправління, яке займалося справами націоналізованих 55 будинків. Крім вищезгаданих націо­налізованих будинків, Радянська влада передала ще 30 в^елцких будинків державним установам селищної Ради, школам, дитячим будинкам, ди­тячим санаторіям, будинку відпочинку.

У 1936 році за постановою Раднаркому України було передано в розпорядження профспілки Вищої школи і наукових закладів необлаштовану земельну ділянку площою 127,5 га - масив, що прилягав до залізниці і межував з селищем Високий. Виділений масив являв собою частково орну землю і частково виглядав необжитим, непривітним пустирем. Залізничної зупинки і платформи не було, не було і автотраси. Освоєння земельного масиву і закладання селища обкомом проф­спілки В НІ і НУ здійснювалось за допомогою численного активу науковців. Ділянки одержували науковці, кращі інститутські працівники. Було створено «Товариство сприяння будівництву садово-дачного селища «Науковий робітник». До складу першого правління ввійшли професор О.І.Суп-руненко (голова), члени правління професор Я.М-. Савченко, проф. О. І. Мещанінов, проф. По-дольський, доцент Ромоданов, науковці А.Г.Пла-тонов і Подзолков. Для упорядкування селища було складено план, в якому відображено рельєф селища, площу. Накреслена мережа вулиць, кварталів, індівідуальних ділянок. Оживили селище назви вулиць. У 1938 році на кошти Товариства в долині балки була побудована водонасосна станція. За допомогою підрядної бригади була пробурена свердловина глибиною 119 метрів. У тому ж році були прокладені водовідні труби. У 1940 році було збудовано дерев'яну платформу зупинки «Науковий», в селище великими партіями доставлялися з розсадників країни різні садженці фруктових дерев, декоративних рослин, квітів. Прав­ління щороку діставало мінеральні добрива, а для боротьби з садовими шкідниками отруйні хімікати й організовувало обприскування   індівідуальним способом, так і колективним. Було вирішено питання електроенергії і освітлення. У Науковому мав дачу професор В. Хотинський, який протягом 50 років очолював кафедру хімії в Харківському університеті. На вулиці Мічуріна жив професор Синельников, відомий широкому загалу тим, що брав участь в бальзамуванні тіла В.І.Леніна.

22 червня 1941 року нищівне полум'я другої світової війни докотилося до кордонів Радянського Союзу Відмобілізована армія фашистської Німеччини, маючи досвід ведення широкоплано-вих наступальних операцій, спільно з арміями своїх союзників підступно вдерлася на територію західних радянських республік і, зламавши опір прикордонних підрозділів, швидко просувалася вглиб країни. Звістка про початок війни викликала в суспільстві масове обурення порушенням умов договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом, ненависть до загарбників та заяви про готовність зі зброєю в руках захищати незалежність Вітчизни. Вже вранці 22 червня по всій країні, в тому числі і на Харківщині, на підприємствах, в установах, колективних господарствах пройшли багатотисячні мітинги. їх учасники висловлювали бажання і готовність віддати всі сили на відсіч ворогові, самовідданно працювати в тилу. Це була відповідь мільйонів на заклик уряду: «Все для фронту! Все для перемоги!» Комсомольська газета «Ленінська зміна» за 6 липня 1941 р. опублікувала «Лист добровольців»-височан: «Військовий комісар задовольнив наше прохання - ми зараховані добровольцями до лав Червоної Армії. Ми від'їжджаємо на фронт. Обіцяємо міцно тримати в руках радянську зброю, нещадно громити зухвалих фашистських бандитів, які насмілилися зазіхнути на нашу священну землю, на наше щасливе життя. Ви, наші товариші по Високовиселківській школі, залишаєтесь в тилу. Але й перед вами стоїть не менш почесне, відповідальне завдання - самовідданою працею на виробництві, в колгоспі зміцнювати могутність нашої соціалістичної країни і цим допомагати бійцям якнайскоріше розтрощити фашистських варварів.

Певні, що ви виправдаєте високе звання комсомольця, працюватимете, не шкодуючи сил, а якщо потрібно буде, так само підете захищати радянську землю від оскаженілого ворога. Міцно тиснемо руки! Ваші товариші-комсомольці: І. Рибалко, О. Журавель, Г. Радченко, В. Дадаш'ян, І. Ярош, Л. Івлєв, М. Єрмоленко». Харківська обласна газета «Соціалістична Харківщина» за 22 липня 1941 р. надрукувала нарис «Друзі»: «Микола Єрмоленко, Генадій Радченко, Леонід Івлєв, Іван Рибалко та Іван Ярош - нерозлучна п'ятірка. Так, між іншим, їх звали у школі, в селищі, всюди, де вони з'являлися. Хлопці й справді були нерозлучні. Зустрічалися зранку в школі (вчилися в одному класі), після навчання, через годину-дві знов зустрічалися, але тепер на заняттях оборонного гуртка. Хто в першій школі не знав Івана Яроша та його товаришів! Всі знали. Знали їх, як хороших, витриманих комсомольців, як хороших учнів. У школі проходили військово-фізкультурні змагання. В них вийшла переможцем нерозлучна п'ятірка. Недарма у кожного з друзів на грудях виблискує значок «Ворошиловський стрілок» та «Готовий до праці і оборони». Микола Єрмоленко зі своїми друзями багато часу приділяли спорту. Влітку вчилися плавати, веслувати. Взимку ходили на лижах. Почалися в школі іспити. Друзі, як завжди, добре до них готувалися. Всі успішно закінчили школу. Куди тепер піти вчитися? Товариші остаточно ще не вирішили. Та ось. дізналися про напад гітлерівських бандитів на нашу країну. «Тепер наше місце - в лавах Червоної Армії. На фронт - таке рішення нерозлучної п'ятірки. І, не гаючи часу, хлопці поїхали до райкому комсомолу. Секретар райкому т. Стеценко зустрів схвильованих комсомольців. «Хочемо записатися в добровольці, - сказав Генадій Радченко. -Наше бажання - піти на фронт, зі зброєю».

Комсомольці написали заяву. І через кілька годин вже були у райвійськоматі. А назавтра прохо­дили медичну комісію. «Цілком здорові, - похвалив їх лікар. - Фізкультурою давно займаєтесь? То-то ж видно, що фізкультурники. Сподіваюсь, будете хорошими бійцями». Через кілька днів їх зустріли у військовій формі, разом з новими друзями. «В бой за Родину! В бойзаСталина!»-чути було пісню, яку співали комсомольці». Вони звикли жити разом, дружно працювати -всією групою, вихованці однієї школи, пішли захищати честь своєї Батьківщини. Вони загинули, та памлять про них живе в наших серцях.

Майже тисяча височан пішли на фронти Великої Вітчизнянної війни. Що відчували матері, віряджаючи свою дитину до пекла? Як передатиїх відчуття? «Ще задовго до початку війни в Німеччині було розроблено план «Ост» - програму поведінки на окупованих територіях Польща та СРСР. Вона передбачала знищення десяткі мільйонів людей, на європейській  території Союзу намічалося залишити 14 млн., ліквідувати всяку охорону материнства й дитинства, залиши­ти тільки початкову освіту з програмою, за якою діти мали навчитися читати, писати (та й то Гімлер на полях цього документу зробив помітку - «досить вміння розписуватись») і рахувати до 500 (тобто вища математика не для нижчої раси)».19 У перші дні війни потік добровольців був настільки масовим, що працівники призовних пунктів м. Харкова виявили розгубленість: не могли кілька днів визначити чітко, куди направити не­передбачене мобілізаційним планом поповнення. Ті, хто пережив лихоліття війни, ніколи не забудуть черги біля військоматів. Студенти здавали свої документи про відстрочку від призову і вимагали зарахувати до армії. Так само діяли й ті, хто за станом здоров'я був звільнений від військової служби. Йшли в хід всілякі аргументи: значки ГПО II ступеня, відмінника, спортивні розряди тощо. А дехто просто запам'ятовував офтальмологічну таблицю, щоб пройти комісію. Багато молоді, особливо студентів Харкова, відправили до Малинівських військових таборів(поблизу м.Чугуєва) з тим, щоб підготувати з них так званих армійських політбійців та командирів стрілецьких взводів. Добровольці одразу ж розпочали військові заняття: стройові, тактичні, навчалися стрільбі та риттю окопів. Напружені й виснажливі заняття, досить часто невиправдані в умовах війни (кількагодинна стройова підготовка). Підбадьорювали повідомлення Радянського інформаційного бюро про те, що в прикордонній смузі йдуть жорстокі бої, в ході яких радянські війська переходять у контрнаступ, завдаючи відчутних ударів по військах гітлерівської Німеччини. Однак невдовзі з'явилися тривожні й суперечливі повідомлення про те, що радянські війська залишають великі міста. Чіткіше обстановка на фронтах з'ясувалася 3 липня 1941 р. після виступу з промовою по радіо Й.В.Сталіна, де йшлося про смертельну небезпеку для країни і лунав заклик віддати всі сили для розгрому ворога. Згадує перші дні війни учасник харківського студбатівського батальону А.І.Епштейн: «Навчання було напруженним, бо фронт наближався... Величезне психологічне напруження було викликане ситуацією на фронті. Наше покоління вихову­валося з установкою на швидку й легку перемогу. Потрібна була перебудова свідомості. Гасла, що впроваджувались за допомогою всіх засобів масової інформації, виявилися такою ж ілюзією, як і гітлерівський план блискавичної війни, встановлення світового панування тощо. Тоталітарному режиму органічно притаманий відрив від реалій.

Але людям, які зіткнулися з цим явищем, було не до філософських тонкощів. Вони повинні були в надрах своєї свідомості здійснити найскладнішу психологічну ломку. Треба було подолати розчарування через банкрутство звичних уявлень і стереотипів, налаштуватися на тривалу і тяжку війну. Ніколи не забудеться епізод з початкового періоду власного військового життя. Рота повертається з навчання. Сонце палить нещадно. На кожному - 32 кілограми повної викладки. Командир наказує: «Заспівуй!» Але що співати? Старі пісні, які націлювали на легку перемогу, душа не дозволяла співати. Яка ж тут легка перемога, коли німці вже захопили величезну територію?! А нові пісні до нас ще не дійшли. Не співають. Коман­дир шаленіє, повторює наказ. Не співають. Лунає наказ: «Бігом марш! 32 кілограми давлять, гвинтівка б'є по спині, а сонце пече ще нещадніше. Після відбою знов наказ повторюється - «Пісню!» Але ж не співають. Новий наказ - «Одягнути протигази! Бігом марш!» Неважко уявити цю картину. Але і після відбою пісню не заспівали. Це був один з моментів перебудови свідомості, її пере­орієнтації на зовсім іншу війну, не на таку, про яку співали в довоєнні роки...».

 Більшість громадян не втрачали віри в те, що перші невдачі і помилки командування короткочасні, що будуть здійснені розпропаговані в пе­редвоєнні роки партійним і радянським керівниц­твом плани розгрому будь-якого ворога на його території, як лунало в одній з пісень того часу: «И на вражей земле мы врагов разобьем, малой кровью, могучим ударом!» У 1941 році закінчувалося будівництво нової школи в селищі. У ній було 7 класних кімнат, кабінет, великий зал, бібліотека, учительська та їдальня. Учні активно допомагали в будівництві школи. 1 вересня школа по вулиці Кооперативній, №17 відкрила свої двері для дітей. А через місяць, в зв'язку з наближенням фронту, учнів розпустили. З перших днів війни багато височан пішли на фронт (детальну інформацію про всіх учасників військових дій представляють «Куточки бойової слави» в Зеленогайській, Височанській №1 та №2 школах, а також ветеран війни, член Спілки ветеранів селища О.П.Сіренко). Страшні дні окупації німецько-фашистськими загарбниками почалися для височан 22 жовтня 1941 року. 968 чоловік пішли на фронт, з них 124 - загинули. К.М.Курячий, О.Л.Пшеничко та Р.С.Демидов удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Під час війни потяги не ходили. Біля самої колії в Зеленому Гаї височани викопали криницю і ходили туди брати воду. Окупанти в основному селилися на вулицях центральної частини селища, окраїни боялися, бо селище було оточено лісами, в яких переховувалися партизани. За спогадами Т.Є.Гросберг, в їх старовинному будинку жили німці. Вони не чіпали родину, добре ставилися до них, іноді навіть давали продукти харчування. Вона пояснює це тим, що німці знали, що предки Гросберг - вихідці з Німеччини, які свого часу були одними із засновників пивзаводу «Нова Баварія» (записано в листопаді 2002 року). Професор О.І.Мещанінов, який мав дачу в Науковому в довоєнні часи керував 9-ою радлікарнею Харкова. У жовтні 1941 року, коли фронт наближався до міста, лікарня була переповнена хворими мешканцями Харкова та пораненими. Професор чекав чергу на евакуацію. Але міст через залізницю було підірвано і зв'язок з містом порушено. А незабаром Харків був окупований. У лікарню прибували поранені полонені, стан був загрозливий. Треба було рятувати поранених червоноармійців та полонених, які знаходилися в концтаборі в Холодногірській в'язниці. Професор разом зі співробітницями-жінками, які жили неподалік зумів організувати харчування в лікарні. Допомагали міські мешканці, хто чим міг. О. І. Мещанінов сприяв визволенню великої кількості молоді від відправки до Німеччини шляхом видачі довідок про хворобу. Коли в результаті жорстоких боїв, що проходили на Харківщині, збільшилася кількість поранених, професор наполіг на необхідністі відкриття шпиталю в 7 поліклініці Харкова. Під приводом їх обслуговування він зумів створити команду допомоги з військовополонених, які кололи дрова, обробляли землю, отриману біля Куряжа, працювали на городі. Олексій Іва­нович сприяв втечам полонених, за що отримав попередження від окупантів, що буде відповідати за законами військового часу. Одна з медсестер дістала радіоприймач, слухала повідомлення з Москви та інформувала колектив про життя країни. Мужність професора О. І. Мещанінова вражала. Про його подвиг нагадує меморіальна дош­ка на будинку лікарні по вулиці Полтавський шлях в Харкові поруч зі станцією метро «Холодна гора». Жахливими для височан стали лютневі дні 1943 року. Відступаючи, німці палили будинки, гнали людей. Німці вбили вчительку О.Д.Гущину з сином, розстріляли старика Воюцького з донькою на Базарній площі. На вулиці Красіна стояли в снігу, спинами опершись на огорожу будинку, трупи родини Костоглазових. Вони були розстріляні і мертві замерзли. По інший бік вулиці Красіна, на подвір'ї  Мотрі Баринової, лежав обгорілий труп її сина Івана. Багато будинків спалили, багато розстріляли людей німці.  А наступного дня прийшли до селища радянські війська. На Базарній площі в будинку Волосникових розташувався штаб наших розвідників   (записано   від Н.Є.Локтєвої в січні 2003 року). У березні 1943 року почалася друга окупація. У селищі на відпочинок зупинилися есесівські частини. Мешканці Високого ходили міняти речі на продукти харчування. Наприкінці серпня 1943 року знову в Високий прийшли радянські війська і цього разу - назавжди.

 В пам'ять про загиблих вчителів та учнів височанських шкіл на подвір'ї школи №1 встановлено обеліск. У парку селища Високий встановлено обеліск загиблій вчительці Гущиній та її сину, а також мешканцям селища, що загинули при відступі німецько-фашистських військ у лютому та серпні 1943 р. У селищі Науковий на розі автострад Москва - Сімферополь та Київ - Ростов встановлено обеліск Герою Радянського Союзу О. І. Ощепкову, що загинув влітку 1943 р. при спробі закрити тілом амбразуру ворога. По вулиці Кооперативній на автотрасі на старому цвинтарі, де поховано в братській могилі бійців Радянської Армії, які визволяли селище в серпні 1943 року, встановлено пам'ятник «Батьківщина-мати». У селищі Зелений Гай на розі вулиці Театральній та провулку Айвазовського (на ділянці табора відпочинку дітей робітників промкооперації) поховані в братській могилі воїни Радянської Армії, які за­гинули при визволенні селища. Зараз там встановлено обеліск.

У селищі була зруйнована школа по вулиці Лу-начарського, №45, в збудованому перед війною приміщенні був розташований госпіталь для військовополонених німців, італійців, румун, угорців, які відновлювали автомобільну трасу Москва - Сімферополь. Для цивільного населення було відкрито медпункт від Харківського рай-здороввідділу, в якому працювали лікар Д.В.По­пов, медсестра та санітарка. Медпункт двічі змінював своє місцезнаходження. Очолювали медпункт у різні часи лікарі К.С.Гостинська, Н.Г.Міхєєва. Розташовувався медпункт у двох будинках по вулиці 1 Травня, №2 та Р.Люксембург, №29. У ті роки працювали також лікарі Е.М.Лап-кіна, В.І.Куцина, стоматолог Р.А.Кромська, старша медсестра А.Н.Залуніна.

У вересні в школі починалися заняття. Голова селищної Ради І.Є.Коваленко виділив одне з приміщень будинку відпочинку ВЦРПС по вул. Леніна, №2 під школу. У 1944-1945 рр. в ній було 16 класів, в яких навчалося 487 учнів. Директорами школи спочатку були недовго Т.Ф.Бабич, В.П.Го-ловченко. У 1944 році директором школи став Я.С. Трахтенберг, завучем роком раніше, став І.М.Та-рапата. Вони разом, спираючись на педколектив, підняли Височанську школу на перші місця не тільки в районі, але і в області. У 1944 році на районній олімпіаді колектив художньої самодіяльності учнів Висо-чанської середньої школи №1 під керівництвом Пономаренка отримав подяку. За майстерне виконання арії Карася з опери Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» гуртківець клубу Бабак отримав персональну подяку.21У 50-60 роках у школі викладав відомий педагог Михайло Мойсейович Плавинський - вчитель фізики та хімії. Він створив кращий у районі кабінет фізики. Блискуче викладав хімію вчитель Георгій Тимофійович Пазін. Заслуженим авторитетом користувалася у районі Єфросинія Миколаївна Пономаренко - вчителька біології. Завдя- ки її старанням у школі було створено дослідну ділянку і живий куточок. Разом з учнями вона висаджувала дерева вздовж траси, біля ставка, на території школи. Багато років викладала російську мову та літературу Наталія Євгенівна Локтєва. Вона прищеплювала учням не тільки любов до рідного слова, а й сприяла формуванню широкого світогляду своїх вихованців. Зусиллями вчителя технічної праці Антона Антоновича Запарин-ного був збудований гарний спортивний зал. Більше 40 років віддала школі Людмила Георгівна Гончарова. Вона почала свій педагогічний шлях ще в 1962 р. піонерської вожатою, згодом стала викладати російську мову та літературу, працювала завучем. їй вдалося створити міцний гурт однодумців.

 У 1945 році Зеленогайська школа стала семирічною. Першим її директором був Трохим Федо­рович Бабич. Народився він в селі Кущі Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Працював учителем історії. Очолював школу з 1 липня 1945 року по 4 березня 1947 року. На посаді директора школи Т.Ф.Бабича змінив І.І.Черкас (1948-1951), який в 1947 р. звітував про 100 відсоткове охоплення дітей школою22, а роком раніше Зеленогайська школа була укомплектована як середня школа з українською мовою викладання. В різні роки шко­лою керували: К.М.Храновський (1951-1954), Якушенко( 1954-1957), С.М.Саєнко (1957-1962), Г.С.Личко (1962-1989), В.М.Остренок (1989-1995), Н.В.Кунченко (1995-2001), з 2001 року школу очолює Є.Г.Ящук.

У 1950 році будинок відпочинку «Високий» нагороджено грамотою ВЦРПС. У 2-х чудових корпусах щомісячно відпочивало 75 чоловік, переважно робітників, службовців, студентів23. Високоселищний дитячий будинок було перетворено в обсерваційний дитячий будинок для дітей, хворих на трахомелію.

З 1954 до 1969 Височанську селищну Раду очолював Микола Михайлович Романцов. Колишній військовий, він зумів чітко організувати роботу в селищі. Наведемо фрагмент автобіографії Миколи Михайловича, який люб'язно надала його онука О.А.Терещенко в січні 2003року.

«З 1955 ло 1969рр. в селищі Високий збудовано:

1.     Нова водомережа 15 км довжини по вулицях Жовтнева, Харківська, Спортивна, Дружби, Маяковського.

2.     Шосейна дорога з твердим покриттям більш ніж 14 км по вулицях 1 Травня, Кооперативній, Р.Люксембург, Трудовій, Дружби, Маяковського, Театральній.

3.     Введено в дію нову електричну мережу на 28 км по селищу Новий Високий, хутору Відпочинок, Науковий, Старий Високий.

4.     Радіофіковано мережу в 20 км в селищі Новий Високий, хуторі Відпочинок, Нова Березівка.

5.     Нову школу на 960 місць по вулиці Дружби

6.     Школу – інтернат на 450 місць по вулиці Театральній.

7.     Збудовано 5 продовольчих та 1 промтоварну крамницю на вулицях Артема, Жовтневій, Леніна, Свердлова та 1 Травня.

8.     Збудовано лазню на 25 місць по вулиці Українській.

9.     Збудовано чайну на 25 місць.

10. Пробурено 7 глибоководних свердловин.

11. Відкриті ательє індвідуального пошиву жіночого та чоловічого одягу.

12. Введено в експлуатацію кооперативний будинок на 16 родин у Новому Високому.

13. Об’єднана лікарня отримала від виконкому два будинки, де розташувалися амбулаторія та дитяче відділення.

Велику допомогу надавали виконкому активісти селища О. П. Сіренко, С. П. Калініченко, А. Д. Тутко, С. П. Асаулов, П. Л. Протопопов, І. М. Усань, М. П. Печерій, І. 3. Євтушенко, І. А. Андрющенко, Г. М. Царенко, П. І. Юрченко, К. С. Гостинська, В. К. Бобок».

Слід додати, що саме за часи керування Миколи Михайловича збудували новий клуб, чистили земснарядом ставок. У 1956 р. було створено об'єднану лікарню, яку очолила лікар Е.М. Крижановська. За час її керівництва було добудовано приміщення поліклініки, в якому знаходилися кабінети лікарів, лабораторія тощо, а також рекон­струйовано будинок лікарні, відкрито дитяче відділення, збудовано кілька господарчих приміщень, серед яких - кухня, пральня, гараж. Територія лікарні була засаджена квітучими рослинами.

У 50-60 роки в Зеленогайській школі працювали 4 кавалери ордена Леніна. Серед них - Балаба Устинія Петрівна, вчитель початкових класів. Вона навіть була запрошена до Чехословаччини з метою ознайомлення вчителів Чехії зі своїм передовим досвідом. Високою нагородою відзначені також Красницька Анастасія Петрівна - вчителька молодших класів; Данілевська Варвара Степанівна - вчителька російської мови та літератури, завуч школи, Заслужений вчитель республіки; Жмирьова Галина Степанівна - вчителька біології, керівник робіт на пришкільній дослідницькій ділянці. Роботи її учнів неодноразово були представлені на Всесоюзній сільськогосподарській виставці, де були відзначені нагородами та цінними призами. У ці роки школа була методичною базою освіти району. Досвідом роботи ділилися кращі вчителі, чиї імена були відомі не лише в районі та області, але й в Україні та Радянському Союзі. Жицький Євген Іванович - вчитель української мови та літератури, кандидат педагогічних наук, відмінник народної освіти. Переходову (Бондареву) Єфросинію Антонівну теж було нагороджено орденом. У школі часто проводились районні та обласні семінари. З 1951 року Зеленогайська школа з семирічки стає середньою.

У селищі Науковий під керівництвом правління Товариства йшла відбудова. Індивідуальні та громадські земельні площі засаджувалися городиною, саджанцями садових культур заповнювалися прогалини в пошкоджених садках та насаджувалися нові, зводилися нові будинки. Рік за роком мешканці докладали значних зусиль, щоб роз­ширити водопровідну мережу та електролінії. Варто підкреслити таку характерну рису науковців - членів Товариства - вони не тільки теоретично, але й своєю фізичною працею допомагали споруджувати колективні та індивідуальні об'єкти селища. Можна було б назвати не одну сотню наукових робіт, що виконувались в селищі. Тут у літній час успішно працювали над докторськими дисертаціями десятки вчених, зокрема - фізики Ю. І. Сергієнко, Бурдун, математики Я. П. Бланк, Д. 3. Гордевський, літературознавці Пільгун, Балака, історики Рибалка, Фукс, машинобудівники Константинов, Піхтовников, Борисенко, Лам, еко­номісти Усик, Сиров, В.В.Олександров, хіміки В.Ф.Лаврушин (колишній ректор Харківського університету), біохіміки Давидов, Новаковський, метролог Лейкін, агроном-овочезнавець Пили-пець та інші. Матеріал про життя вчених, зокрема університетських, у Високому - дуже цікава тема для дослідження юним учасникам Малої Академії наук, яких чимало навчається в місцевих школах.

В умовах селища здійснювались різні наукові експерименти. Наприклад, член Товариства академік Г. Ф. Проскура за участі своєї кафедри спорудив поблизу першої водорозбірної колонки на високій металевій щоглі багатолопасний вітряний двигун. Він призначався для того, щоб перетворювати енергію вітру на механічну енергію і при­водити в дію водонасосний агрегат. Та, на жаль, використати його як енергосилу для водопостачання не довелося. Можна назвати чимало науковців, які у вирощуванні садів, у виведенні високоврожайних сортів плодових і ягідних культур досягай показового рівня. Наприклад, садові культури в садибі професора Я.М.Савченка спеціально знімалися кіностудією ім.О.Довженка і показувалися на республіканському екрані.

У 1954 році відбулася деяка реорганізація. 0бком ВШ і НУ був об'єднаний з Обкомом культу­ри, а останній уваги селищу не приділяв. У зв'язку з цим правління Товариства змушено було в середині п'ятидесятих років значно звузити свою діяльність. Проте в цілому треба зазначити, що, не дивлячись на труднощі, селище Науковий і зараз добре упорядковане, багате культурними та плодово-ягідними насадженнями, доглянуте.

Довгий час жив у Науковому вчений, чиє ім'я добре відоме в кожній сім’ї, бо більшість дітей нашої країни навчається за його шкільним підручником геометрії. Це - академік НАН України, лауреат Ленінської премії (1962 р.), лауреат Сталінської премії СРСР (1950 р.), лауреат міжнародної премії імені М. І. Лобачевського (1959 р.) визначний математик сучасності Олексій Васильович Погорєлов. Народився майбутній академік у м. Корочі Бєлгородської області. Середню освіту отримав у Харкові. Вже в шкільні роки яскраво проявились його математичні здібності. Він стає переможцем однієї з перших математичних олім­піад, що проводив Харківський університет для школярів.

1937 рік. Олексій Васильович вступає на математичне відділення університету. Війна не дала студенту можливості закінчити навчання. Його призивають в армію і направляють на навчання до Військово-повітряної академії ім. М.Є.Жуковського. У 1943-1944 рр. Олексій Васильович -в діючій армії. Після закінчення академії його на­правляють на конструкторську роботу в відомий Центральний аерогідродинамічний інститут (ЦАП). Там його «прикріпляють» до конструктора, вивезеного з Німеччини, у якого він узнає таємниці конструкції перших у світі балістичних ракет «ФАУ-2». Одночасно Олексій Васильович заочно навчається в аспірантурі Математичного інституту Московського державного університету. В ці роки остаточно сформувався його рідкісний сплав рафінованого математика, вивчаючого абстрактні проблеми геометрії «взагалі» і інженера-конструктора, який має справу з конкретним «залізом».

У 1947 р. Погорєлов захищає в МДУ кандидатську дисертацію і переводиться до Харківського університету. Вже через дев'ять місяців він захищає докторську дисертацію. У 1950 р. стає лауреатом Сталінської премії, ще через рік 32-річний математик обирається членом-кореспон-дентом АН УРСР.

Можна багато писати про блискучі досягнення Погорєлова, та досить сказати, що наш визначний земляк зміг вирішити проблеми, сформульовані великими математиками XIX і початку XX століть.

Менш відомо, що Олексій Васильович, як всебічно обдарована людина, ще в 50-х роках отримав два авторських свідоцтва в галузі кольорової фотографії. І вже зовсім невідомий (це було державною таємницею) інший, дуже короткий епізод з його наукової біографії. Напередодні переходу в Фізико-технічний інститут низьких температур, Погорєлов кілька місяців працював в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ). Там він, між справами (цілком випадково довідався про це!) вирішив важливу технічну проблему, пов'язану із створенням ядерної зброї.

Олексій Васильович не стояв осторонь громадсько-політичного життя країни, хоча членом КПРС не став, не дивлячись на багаторазові умовляння. З 1971 р. він чотири рази обирався депутатом Верховної Ради України. Свої депутатські обов'язки сумлінно виконував.

Не дивлячись на поважний вік, Олексій Васильович щоденно приходив до свого робочого кабінету, проводив наукові семінари, публікував нові роботи. Після смерті дружини, переїхав до Москви, де жив його син. Для його московських колег з інституту математики ім.Стєклова умовити хар­ків'янина Погорєлова стати москвичем була, можна сміливо сказати, мрією багатьох десятиліть. Ще 1999 року за їх пропозицією президент Б.М.Єльцин спеціальним указом «пожалував» Погорєлову російське громадянство. На превеликий жаль, останній, московський період життя нашого визначного земляка, почесного громадянина Харкова Олексія Васильовича Погорєлова був дуже коротким. 17 грудня 2002 р. найближчі учні, друзі та колеги прощалися зі своїм Вчителем на­завжди. Великий геометр пішов з життя, не надовго переживши своє XX століття (матеріали про свого наставника О. В. Погорєлова люб'язно надав автору його учень - член-кореспондент НАН України, завідувач кафедри геометрії Харківського національного університету ім.В.Каразіна, професор О.Борисенко).

Можна нарахувати десятки науковців-довгожителів, що в умовах селища Науковий зміцнювали своє здоров'я. Наукові робітники діставали і дістають у селищі оздоровчу зарядку, яка стимулює творчу та науково-дослідницьку роботу в вузах і наукових установах, допомагає науковцям вносити гідний вклад в українську науку і культуру (в матеріалі про селище Науковий використано рукописи персональних пенсіонерів П.А.- Моргуна та П. М. Бугая).

У 1962 році до Зеленогайської середньої школи прийшов молодий енергійний директор Григорій Степанович Личко. При ньому до старої будівлі школи було додано 4 кімнати, в яких розмістилися кімната Бойової Слави та Ленінська кімната. Пізніше Григорій Степанович розпочав будівництво теперішнього приміщення школи. У школі працював літературний гурток «Мо­лода поросль», яким керував Є.І.Жицький. В школі частими гостями були письменники Олесь Гончар, Ігор Муратов, Микола Шаповал, художники Володимир Лісняк, Олександр Шимов та інші. Всі вони були почесними членами гуртка. Через багато років учениця Зеленогайської школи Маргарита Тарасова в творі «Моє селище» напише: «Наше селище подобалось відомому письменнику Олесю Гончару, який мав будинок по вулиці 8 Березня. Олесь Терентійович колись відвідував мою рідну зеленогайську школу, яка зараз входить до десятки найкращих шкіл району». У ці роки Є.І.Жицький заснував і драматич­ний гурток. Вчитель географії Ніна Сергіївна Токарева зі своїми вихованцями відвідала не лише всі чарівні куточки Харківщини, але й усієї краї­ни. Кошти на екскурсії виділяв радгосп «Червоний партизан» - преміював за відмінну допомогу на ланах господарства. Учні школи відсилали саджанці дерев та міні-бібліотечки в цілинні радгоспи, в Щебелинку.

З 1971 року школа розмістилася в новому приміщенні. Традиції минулих літ продовжила завуч школи Антоніна Яківна Романова (вчитель географії). Під її керівництвом було створено методичний кабінет. У 1976 році було відкрито шкільний музей Героя Радянського Союзу Костянтина Миколайовича Курячого, земляка, що загинув у боротьбі з фашистськими загарбниками. Довгі роки працював клуб «Пошук», яким керувала вчитель-методист, історик Антоніна Юхимівна Пазуренко. Члени клубу листувалися з рідними та бойовими товаришами героя. Незаба­ром було встановлено меморіальну дошку на будинку, де жив К. М. Курячий, по вулиці Жовтневій, №13. У ці роки знов починає працювати драма­тичний гурток, керівником якого була вихованка Є.І.Жицького - вчитель української мови та літератури Ніна Василівна Кунченко.

У школі працювали вчителі, яких було нагород­жено значками «Відмінник народної освіти». Це: Григорій Степанович Личко, Людмила Іванівна Личко, Антоніна Юхимівна Лазуренко, Ніна Петрівна Клименко, Людмила Михайлівна Шевченко. Ювілейною медаллю в ознаменування сотої річниці з дня народження В.І.Леніна було нагороджено Г. С. Личка та В. М. Лупіноса. Н. В. Кунченко було нагороджено орденом Трудової Слави 3 ступеню.

Вчителі школи неодноразово обирались депутатами селищної та районної Ради. А О. Є. Мирошниченко було обрано депутатом обласної Ради. Любов Петрівна Лободюк обиралась членом ЦК галузевої профспілки.

Новий етап у житті школи пов'язано з іменемОлександри Дмитрівни Батіщевої, талановитого педагога та керівника. Вона стала мозковим центром методичної роботи. Саме їй школа зобов'язана своїми кращими уроками, сплесками творчості та пошуку. Іншими стали відносини з дітьми та батьками. Скільки душі, вишуканості, нового, надихаючого в кожному заході, нею проведеному. З її появою в школі почали працювати гуртки «ЮДМ», «Школа ввічливості», «Клуб Знатоків», «Клуб Дзеркало», вона впроваджує уроки етики. Багато приділяє уваги моральному вихованню школярів на основі педагогічної спадщини В.Сухомлинського. З 1980 року Олександра Дмитрівна працює заступником дииректора з  навчально-виховної роботи.

Постійне шефство тимурівців над ветеранами Великої Вітчизняної війни стало невід'ємною частиною життя школи. Саме з приходом Леоні­да Васильовича позакласна робота піднялася на більш високий рівень. Було створено шкільний хор, музично супроводжувались тематичні вечори та свята. Його організаційні здібності, довірливі стосунки з дітьми дозволили учням, вчителям і батькам брати активну участь у заходах, що привело до перемог на багатьох районних та обласних оглядах творчості.

Довгі роки під керівництвом вчителя англійської та німецької мов Немашкало (Габрієлян) Любов Іванівни працював «Клуб інтернаціональної дружби», члени якого вели активне листування зі школярами Польші, Німеччини, Румунії, Болгарії, Чехословаччини. Регулярно проводилися зустрічі з іноземними студентами, що навчалися у харківських вузах.

За цей період школа отримала багато грамот і листів від органів влади та народної освіти. В школі зберігаються грамоти Міністерства освіти за успішну навчальну та виховну роботу. Саме в цей період (70-80 роки) традиційний вечір зустрічі випускників (перша субота лютого) стає невід'ємною часткою життя школи. Випускники в цей день «злітаються» до рідних стін: їдуть із Сибіру, Уралу, Кавказу, різних міст України, Прибалтики. Школа радо вітає і тепло приймає своїх вихованців.

Пишається школа своїм вихованцем, заслуженим тренером України Валерієм Миколайовичем Казаковим. Ще займаючись в старших класах, він показував високі результати в спорті. Вступив до Харківського відділення Київського інституту фізкультури, був кандидатом у майстри спорту з лиж. Після служби в лавах Радянської Армії зно­ву повернувся до інституту. З 1986 р. - тренер по біатлону товариства «Динамо», з 1995 - працює вчителем фізкультури в Зеленогайській школі-інтернаті. Під його керівництвом учні школи виступали на чемпіонатах Європи та світу, за спеціальною програмою Олімпіад. Матвієно Олена привезла медалі різного гатунку з Любляни (Словенія), Торонто (Канада). Перш ніж розпочати розповідь про подальші успіхи тренера В.Казакова, потрібно зробити екскурс в історію Пара-лімпійського руху. Чи знаєте ви, що термін «Паралімпійський» уміщує в собі три лінгвістичні джерела? Це - латинський прикметник «раг» («схожий», «однаковий»), грецький прийменник «рага» («поруч», «біля», «пліч-о-пліч») та слово «Olіmрісs» (Паралімпійські ігри проводяться аналогічно Олімпійським і паралельно з ними). Офіційну назву «Паралімпійські» стосовно до ігорспортсменів-інвалідів було введено 1988 року. Офіційно Паралімпійські ігри вперше відбулися в 1972 р. Але не в Мюнхені, оскільки тоді спортсмени-інваліди ще не змагалися на тих же самих аренах, що й олімпійці. Прем'єра пройшла в німецькому Гейдельбурзі. Першість розігрували лише спортсмени зі спинальними травмами. Незабаром до них приєдналися й представники інших нозологій.

В Україні формування спортивного руху інвалідів почалося наприкінці 80-х років, коли у нас з'явилися перші спеціалізовані спортклуби. 1988 року на літній Паралімпіаді в Барселоні встигла вперше і востаннє виступити команда ко­лишнього Радянського Союзу. А в нашій державі помітний розвиток паралімпійського руху почався з 1993 р., після того, як рішенням уряду було створено Український центр фізичної культури і спорту «Інваспорт» з 27-ма регіональними відділеннями. Відкрито також 26 дитячо-юнацьких шкіл інвалідів. За цей час представники України, без щонайменшого перебільшення, досягли видатних результатів на міжнародній арені, й зокрема на Паралімпіадах.

У 1998 р. у Нагано (Японія) вперше представляли нашу молоду незалежну державу Україну на найпрестижнішому зимовому спортивному форумі сучасності харківські спортсмени-інваліди-лижники Микола Овчаренко, Віктор Пузіков та Віолета Лісник, яких підготував до стартів тренер Валерій Казаков. У 2000 р. на чемпіонаті Європи в Чехії чудово виступили височани Сергій Стрижаков та Олена Матвієнко, вдало виступали й вихованці Валерія Миколайовича на стартах Кубка світу. Та головне змагання для спортсменів - це Олімпіада. За підтримки Президента та Уряду України, спільними зусиллями і прагненнями спортсменів, тренерів та багатьох небайдужих до паралімпійського спорту людей, забезпечувалася підготовка до зимових Паралімпійських ігор у Солт-Лейк-Сіті (США). Харківщину представляв Микола Овчаренко, якого довгий час тренує Валерій Казаков.

Микола Миколайович Овчаренко в 1980 р. закінчив Артемівський індустріальний технікум. У цьому ж році був призваний до лав Радянської Армії. Служив у Афганістані санінструктором роти. У вересні 1982 р. на бойовій операції у Панджшерському міжгір'ї під час бойових дій перебував на території, що обстрілювалася, надаючи медичну допомогу пораненому товаришеві, і, нажаль, підірвався на міні. В результаті - відрив лівої гомілки, подвійний перелом правої ноги.

Він нагороджений двома медалями «За відвагу», орденом Червоної Зірки, срібним хрестом «За мужність».

Микола Миколайович завжди прагне бути на передовій життя, тому займається і спортом, і громадською діяльністю: з 1985 по 1989 рік був де­путатом Верховної Ради України. Зараз М. М. Овчаренко - голова Союзу ветеранів Афганістану Московського району м. Харкова, працює над створенням музею-діорами «Афганська війна -як це було».

З 1993 р. почав займатися плаванням, виконав норматив майстра спорту України з цього виду. З 1996 р. займається лижними гонками. Учасник Паралімпійських ігор 1998 року в Нагано (Японія). У 2002 р. став срібним призером Єврокубка з лижних гонок в Німеччині.

На Олімпіаді в Солт-Лейк-Сіті М.Овчаренко завоював першу олімпійську медаль серед харків'ян із зимових видів спорту. Президент Національного паралімпійського комітету Валерій Суш-кевич назвав успіх Овчаренка подвигом: «Він показав усім, як важко зламати українського спортсмена, а його «бронза» на вагу «золота». Українських паралімпійців у Солт-Лейк-Сіті підтри­мувала перша леді нашої держави Людмила Кучма. Цей факт додавав авторитетності українській команді, ще більшої поваги, бо в черговий раз зас­відчив серйозне ставлення до спорту інвалідів в Україні.

Президент  країни  Л. Кучма назвав фізичну культуру і спорт інвалідів важливим критерієм цивілізованості держави, а виступ нашої пара-лімпійської збірної на іграх у Солт-Лейк-Сіті -справжнім подвигом, великим досягненням усього вітчизняного спорту. На урочистій зустрічі глави держави з героями Паралімпіади, яка відбулася наступного дня після прильоту команди з Америки, Леонід Данилович особливо оцінив досягнення нашої лижної дружини, в складі якої виступав, М.Овчаренко. Указом Президента України Овчаренка Миколу Миколайовича і Каза-кова Валерія Миколайовича нагороджено орденом «За заслуги» II ступеня.

У Заслуженого тренера України височанина В.Казакова попереду нові старти. Побажаємо йому успіхів!

У 1970-80 роках XX століття у Високому збудовано ряд багатоповерхових будинків.

Кожен рік височани урочисто відзначають День Перемоги. Тут свято оберігають пам'ять про воїнів. У 1964 році відкрито Обеліск на честь учнів школи, які загинули на війні. На території Високого 3 братські могили з пам'ятниками. На місці поховання Героя Радянського Союзу А.І.Ощепко-ва встановлено Обеліск.

В 80-х роках під час керівництва селищною Радою В.С.Файдою почалися роботи з газифікації (записано від К.Т.Дорошенко в січні 2003 року).

У 1980 році чисельність населення селища Високий складала 16000 чоловік. Місцева лікарня мала терапевтичне та неврологічне відділення, була ди­тяча лікарня, діяв стоматологічний, хірургічний, отолоренгічний, фізіотерапевтичний та інші кабінети (записано від І.М.Усаня в 1980 р.). У ці роки в селищі були розташовані будинок відпочинку ВЦРПС союзного значення, 3 дитячі санаторії, будинок дитини, 3 дитячих дошкільних заклади, 12 піонерських таборів заводів та фабрик Харкова. Крім того, в селищі функціонували 3 середні школи, допоміжна восьмирічна школа-інтернат, З бібліотеки, будинок культури з глядацьким залом на 250 місць, об'єднана поліклініка-лікарня, ап­тека, комбінат комунальних підприємств, спортивне товариство «Спартак», товариство мисливців, чайна, ощадна каса, АТС, 2 ательє, товариство охорони природи, 16 крамниць змішторгу, в тому числі 14 продовольчих, 2 овочевих, 2 промтоварні і 1 культтоварна дитяча, 1 господарча. Були в Високому лазня, 2 перукарні, 2 поштових відділення, 3 водо станції з розгалуженою водомережою.

Тупик для подачі вагонів з вантажами при станції «Жовтнева» ліквідовано. Склад з продажу вугілля, дров та керосину перенесено на автостраду навпроти вулиці Красіна.

Перебудова суспільства в кінці 80-90 років XX століття висвітлила ряд проблем, вирішення яких

1 довгий час відклалося. Водопостачання та освітлення вулиць - головні з них. У 1997 році збудо­вано газопровод високого тиску від Наукового до Високого на суму 42 тис.грн. З резервного фонду райдержадміністрації виділено 15 тис.грн. на реконструкцію проміжно-регуляторного пункту.

У 1992 році в селищі група педагогів створила неприбуткове товариство «Дитинство», яким керує Н.О.Орєхова. Товариство надає допомогу дітям-сиротам, напівсиротам, дітям-інвалідам, дітям-чорнобильцям, дітям із багатодітних та ма-лозабеспечених родин - усього 320. З самого початку діяльності Товариства велику допомогу надає дітям Галина Іванівна Підопригора - віце-президент Ліги українських меценатів, кавалер ордена «Святого Володимира», власниця ПФ «Кафе «У Галини». Вона відбудувала корпуси піо­нерського табору, де знаходиться Товариство, відновила електропостачання, підвела газ, воду. За щиру турботу дітлахи називають її з любов'ю «Мама Галя».

2 серпня 1991 року в Високому освячено Свято-Іллівський храм. Дуже шанують височани місцевого священника о. Володимира. В храмі багато прихожан. Не дивлячись на незручності в зв'язку з реконструкцією, прихожан в церкві щонеділі не менше 150 осіб, храмове свято відвідують до 1000 височан та гостей селища.

З часу проголошення України незалежною державою школа набула великих змін: більш сучасними стали приміщення і технічне обладнання, поліпшується матеріально-технічна база, методична, навчальна та виховна робота стали більш досконалими. Новітні педагогічні розборки дали можливість вчителю повніше розкрити себе як людини і педагога, впроваджувати у педагогічній діяльності інноваційні методи навчання.

З 1999 року учні Зеленогайської школи приймають участь у роботі Малої академії наук. На протязі чотирьох років (1999-2002)і учень школи Юрій Мальков займав призові місця, був дійсним членом МАН. Наталія Петренко двічі приймала участь в роботі щорічної сесії МАН.

У школі стало традицією проведення конкурсів: «Вчитель року», «Учень року», «Слобожаночка», конкурси інсценованої пісні, театрального мистецтва. Ці заходи проходять на високому рівні, що підтверджують відгуки громадськості селища та представників закладів освіти району. З щирою зацікавленністю про це писала районна газета «Трибуна трудящих». Часті зустрічі з журналістами телеканалів «Симон», «Тоніс», «Оріон» - цьо­му підтвердження.

При школі працює танцювальний колектив «Слобожаночка»- неодноразовий переможець районних та обласних конкурсів творчості, якийочолює представник Харківського районного Цен­тру дитячої та юнацької творчості Л .О.Калашнюк. Солістка колективу учениця 5 класу Вікторія Ду­бовик є переможцем багатьох конкурсів: «Прин­цеса 2000», «Міні-міс - 2001», «Міні - топ-мо-дель - 2002».

Шкільна команда КВК «Грин - Тим» неодноразовий призер районних ігор.

За роки існування Зеленогайська школа вивела у велике життя понад 2000 учнів. Серед випускників є багато військових, що дослужилися до звання полковників і генералів. Є багато вчителів і вчених, художників і архитекторів, лікарів і агрономів. В. Д. Даниленко - голова Харківського військового суду, Л. С. Шульженко - автор підруч­ників та шкільних посібників, П. В. Ґонтар - пол­ковник, начальник охорони Харківського міського управління Внутрішніх справ, А. А. Бєсєдін -генерал, заступник Міністра Внутрішніх справ України, В. В. Рогуліна та Т. В. Рогуліна - науковці політехнічного університету, В. М. Казаков - зас-луженний тренер України з лижного спорту, один з тренерів паралімпійської команди ігор у Ногано і Солт-Лейк-Сіті, А. В. Щеглов - член Спілки художників України, П. Демент'єв - колишній директор Харківського інституту вдосконалення вчи­телів, В. Л. Калітка - заступник начальника по­жежної охорони Харківського району, О. С. Романов - льотчик-винищувач.

У Зеленогайській школі працювало раніше і працює зараз багато випускників школи: Л.П.Ло-бодюк, Т.О.Лисиціна, Т.Г.Кролівець, Л.І.Малько-ва, Т.П.Тавшунська, Л.В.Кириченко, Л.С.Романо-ва, З.О.Даниленко, Н.В.Кунченко.

У 1993 р. Височанська школа № 1 стала україномовною, декілька років її очолював В. І. Ма-занько. Учні школи приймають активну участь у предметних олімпіадах, сесіях Малої Академії наук.

1 вересня 1965 р. вперше пролунав дзвоник у Височанській школі №2. Здійснилася мрія батьків та першого директора Петра Омеляновича Моругія - в селищі побудували нову школу. З 1968 р. школу очолив Івченко Микола Миколайович. Це йому вдалося першим у районі газифікувати шко­лу, обладнати кабінети, майстерні, бібліотеку, тир. Заступником директора з навчально-виховної роботи у цей час працювала Петрова Галина Іванівна, легендарна жінка, яка на протязі 16 років підтримувала навчальний процес на високому рівні.

Скільки чудових вчителів працювало в школі! Л.Т.Бараннік, Н.В.Пасинок, А.О.Харламова, Р.Є.Рязанова, Л.С.Мелентьєва, Г.К.Овчаренко, А.Ф.Бірюкова, В.Є.Ватутіна, К.І.Полежаєва, С.Г.Косточка, В.М.Гнатченко, А.М.Триньова В.Т.Шамаріна, О.О.Позднякова, В.Д.Чорний та багато інших.

В 1989 р. директором школи було призначено колишнього її випускника Володимира Івановича Шейка. Своєю першочерговою справою він ба­чив формування колективу педагогів-однодумців, які в нелегкі для країни роки всі сили, енергію, розум та серце віддаватимуть дітям. Було навіть організовано експеремент. До комплексу школи входив дитячий садок, яким керувала Валентина Федорівна Ліщенко. Та зараз дошкільна установа існує окремо. Вже 7 років її очолює досвідченний педагог Ольга Євгенівна Цибулько. У школі працюють 37 учителів, з них: 9 вчителів мають вищу категорію, 11 - першу , 5 - звання «Учитель-методист», 3 - старший учитель.

Усі вчителі - творці, які кожен день створюють велике дійство - урок. У 24 класах навчаються 588 учнів.

Педагогічний колектив працює за принципами:

1.    знайди ключ до кожної дитини,

2.    повір в учня, його здібності, талант,

3.    визнавай право учня на помилку,

4.    краще виховання - запрошення учня до роздумів,

5.  завжди пам'ятай про «банк дитячих щасливих спогадів».

42 учня в 2002 - 2003 навчальному році нагороджені грамотами та дипломами районного відділу освіти та науки. Гордість школи  юна поетеса Марія Козиренко, переможниця районних та обласних літературних конкурсів, вона нагороджена грамотою Спілки письменників України. Гордість школи - це її випускники, вони несуть по життю вірність ідеалам добра, інтелігентності, компетентності, освіченості. За роки свого існування школа випустила 57 медалістів. У лютому 1999 р. було відкрито меморіальну дошку з іменами випускників школи Олександра Дегтяра та Олексія Золочевського, які загинули, виконуючи інтернаціональний обов'язок в Анголі та Афганістані.

Серед випускників школи багато вчителів, лікарів, інженерів, юристів, підприємців. І.О.Титаренко - головний лікар Зеленогайського будинку дитини, депутат Харківської районної ради, О.О.Титаренко - директор музичної школи №5, В.І.Москаленко - доцент Харківського інституту танкових військ, 1.1.Лукашенко - начальник відділу освіти Північно-Західного учбового округу м.Москви, І.Є.Лукашенко - начальник відділу Управління космічними військами, Г.І.Чигрина -проректор по науковій роботі Всеукраїнської академії податкової поліції, І.В.Рудас - авіаконструктор у СНІ А, працює в Лос-Анджелесі, І.В.Рудас -працює архитектором у Лейпцізі, К.Ф.Маршал -інженер-дизайнер у Португалії, А.М.Жорник -директор хлібозаводу «Салтівський», депутат міської Ради Харкова, С.Ф.Баранник - штурман далекого плавання.

Де б не були колишні учні школи, вони з гідністю несуть звання випускника Височанської загальноосвітньої школи №2.

Соціально-економічні показники становища дітей та молоді в Україні сьогодні оцінюють як несприятливі. Це зумовлено погіршенням добробуту значної частини сімей, зростанням захворю­вань та посиленням соціальних негараздів у дитячому та молодіжному середовищі. Українському суспільству завжди було притаманне особли­ве ставлення до сім'ї та виховання підростаючо­го покоління. У світлі сучасної економічної кризи ці проблеми набули неабиякої актуальності.

Обласний спеціалізований будинок дитини «Зелений гай» був з 1948 року структурним підроз­ділом обласного будинку дитини, з 1 січня 1965 року - самостійний спеціалізований (єдиний у Харківській області) будинок дитини для дітей з порушенням центральної нервової системи.

В 2003 році тут виховується 140 дітей віком від 2 місяців до 7 років. 40% вихованців - інваліди дитинства. З ними працює 233 співробітника - ви­сококласні фахівці, 3 лікаря - вищої категорії, 5 лікарів — першої категорії, медичні сестри - 8 чоловік з вищою сестринською категорією. Не менш сильний склад і педагогічного колективу: 3 педагоги - вищої категорії, 7 - першої категорії.

Очолює цей заклад вихованець Височанської школи №2, випускник Харківського медичного інституту лікар-педіатр Ігор Олександрович Ти-таренко. Деякий час Ігор Олександрович працю­вав у дитячій обласній клінічній лікарні №35. Вже там колеги відчували його потяг до наукової ро­боти. Він закінчив аспірантуру. У 1986 році отримав бронзову медаль ВДНГ СРСР «За розробку нових методів лікування пневмонії у дітей». Усього Ігор Олександрович має 17 друкованих робіт. З 1991 року І.О.Титаренко працює в зеле-ногайському «Будинку дитини». Він приймає участь у наукових конференціях. Навесні 2003 року його доповідь «Организация иммунопрофи-лактики в закрьітьіх детских учреждениях» на 4-й міжнародній міждисциплінарній науково-практичній конференції «Современные проблемы науки и образования. 2003» була з зацікавленістю вислухана фахівцями.

Та найбільшою своєю вдачою Ігор Олександрович вважає перемогу в розіграші гранту фонду, який організували дружини представників країн при ООН - «Фонду допомоги дітям та вагітним при ООН» (Женева). Його «Программа реабили-тации детей, страдающих нарушениями центральной нервной системи» була визнана кращою серед українських програм. У 2003 році організація отримала від «Фонду» досить солідну суму, за витрату кожної копійки якої Ігор Олександрович надсилає звіт до Женеви.

Ми розмовляємо з І.О.Титаренком у його затишному кабінеті. Директор розповідає, що на кошти гранта облаштовано на сучасному рівні зал ЛФК, планують мати басейн. Та найбільше закладу потрібна маленька поні, якій було б не менше 4 років: за сучасним досвідом європейських медиків експеременти лікування розумово відсталих дітей за допомогою поні дає вражаючі результати. За 12 років роботи в «Будинку дитини» І. Титаренко бачив і трагедії батьків, і страшну байдужість, і наслідки помилок лікарів. Запам'яталася одна розповідь. Минулого року зайшов до Ігоря Олександровича чоловік років 25-28, приємної зовнішності, охайний і каже: «Добрий день! Я - ваш вихованець. Допоможіть мені, будь ласка, знайти матусю!» І розповів про себе. Після того, як він пройшов курс лікування в «Будинку дитини», його з діагнозом «Дебелізм» направили до спеціалізованої школи-інтернату в Балаклії, там він закінчив ПТУ, його навіть забрали до армії з тим же діагнозом. Відслужив, всі повернулися до­дому, а він приїхав до Харкова і 3 дні перебував на вокзалі. їсти не було чого, хати немає. Він подумав і пішов до міліції, пояснив ситуацію. Там з розумінням поставилися до проблем юнака. Дали йому направлення на завод, допомогли влаштуватися на роботу і в гуртожиток. Минули роки. Хлопець одружився, закінчив Харківський авто-мобільно-дорожний університет, працює одним з керівників заводу залізобетонних конструкцій.

Ігор Олексійович запитав гостя: «Навіщо тобі зараз шукати матір? Адже вона тебе кинула, зрадила». Чоловік відповів: «Можливо, зараз я їй потрібен». Отримавши адресу, гість поїхав до Бєлгородської області, знайшов свою матір. Через деякий час подзвонив І.О.Титаренку і сказав: «Краще б я її не знаходив». Ігор Олександрович з теплотою розповідає про спонсорів. Це, насамперед, СБУ в Харківської області, 5-й факультет Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, Харківська єпархія Української православної церкви, канадська організація «Приятелі дітей». Не стоїть осторонь проблем «Будинку дитини» голова Харківської районної державної адміністрації М. М. Денисенко, який двічі за минулий рік відвідав зеленогайський дитячий будинок.

Зараз державна політика стосовно дітей, сім’ї та молоді зорієнтована на створення сприятливих умов, розвиток особистих, професійних навичок, зміцнення потенціалу молоді. «Зеленогайська спеціалізована школа-інтернат для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, з вадами розумового розвитку» заснована на базі дитячого будинку, який функціонував в селищі з 1923 року. У 1971 році дитячий будинок перепрофіліювали в школу-інтернат для дітей з вадами розумового розвитку. У 1995 році рішенням Харківської облдержадміністрації Зеле-ногайську школу-інтернат реорганізовано в школу-інтернат для дітей-сиріт і дітей, що залишилися без батьківського піклування. З 1985 року школою керує педагог-дефектолог Василь Миколайович Гога.

Школа розташована в трьох корпусах: учбово-адміністративному і 2 гуртожитках. В адмініст­ративному корпусі розташовано 16 учбових кабінетів, оздоблених наочними матеріалами, є 2 логопедичних кабінети, кімната соціально-побутової орієнтації, бібліотека, фонди якої налічує 8.5 тис. книжок та підручників, затишна їдальня. Сучасна матеріально-технічна база школи допомагає педагогам у реалізації проблем корекції навчання і виховання розумововідсталих дітей. Педагогічна проблема вихователів - підготовка учнів до повноцінної взаємодії і співпраці з навколишнім соціально-економічним і природним середовищем на основі підвищення ефективності іякості навчально-виховного процесу.

У 17 класах-групах (з 1 по 9) навчається 220 учнів. Коли вперше потрапляєш в цей заклад, вражає оформлення 1 поверху. Незрозуміло, куди ти потрапив? Це аж ніяк не схоже на заклад, де виховують дітей з розумовими вадами. Для них відкрито банк, є своя валюта «Зелений» (старі жетони харківського метрополітену). Як розповів автору директор школи-інтернату В.М.Гога, тут з 2001 року діти та їх вихователі грають у фінансово-економічну гру «Знайди себе». Мета гри - підготовка вихованців до самостійної діяльності в умовах ринкових відносин, виховання обережного ставлення до приватної, громадської, державної власності при умові реалізації основної задачі допоміжної школи. У закладі діють:

1.Центр зайнятості. Посередництво при створенні робочих місць і працевлаштуванні.

2.ПП «Олівець». Комерційні послуги з закупки та реалізації товарів народного споживання.

ПП «Друг». Послуги прокату інвентаря.

ПП «Чобіток». Надання послуг з ремонту взуття.

ПП «Піноккіо». Надання послуг з ремонту меблів, виконання столярних робіт.

ПП «Посдуга». Виконання вантажно-розвантажувальних робіт.

ПП «Шиємо самі». Надання послуг з ремонту та пошиву одягу.

ПП «Корчма «Світлиця». Надання послуг
громадського харчування.

Редакція газети «Шкільні вісті». Друкований орган з інформування про життя школи-інтернату.

Банк «Зелений Гай». Надання банковських послуг у сфері фінансової діяльності.

Санітарна служба «Червоний хрест». Контроль за санітарним станом школи-інтернату.

Служба «Охорона праці». Забезпечення виконання правил техніки безпеки.

«Бюро добрих послуг». Прибирання службових приміщень.

Охоронне агенство «Спи спокійно». Охорона території школй-інтернату в позаурочнии час.

Вихователі та їх учні настільки захопилися такою новаторською справою, що їх досягнення задепоновано в «Каталозі найкращих робіт IX обласної педагогічної виставки-ярмарки», про що свідчить грамота начальника Головного управ­ління освіти і науки облдержадміністрації О.Сидоренка.

Василь Миколайович Гога - людина творча, розуміє проблеми яскравих особистостей і як керівник вважає, що таким людям треба створювати максимально комфортні умови, а якщо не в змозі так зробити, хоча б не заважай. Про співробітника школи-інтернату В.М.Казакова вже було сказано вище, з теплотою розповідає Василь Миколайович про своїх колег, які допомогають йому в повсякденній роботі, створюючи творчий мікроклімат в колективі.

Зеленогайська школа-інтернат підтримує тісні зв'язки з «Будинком Нюрнберга» в Харкові. Директор школи продемонстрував авторові фрагмент запису новорічного свята, яке було влаштовано за сприяння однієї з найвідоміших установ міста. Спочатку діти співали пісні дитячі, новорічні. Та на запитання, яку пісню хотіли б заспівати ще, дружно відповіли: «Город, которого нет» (пісня І.Корнелюка). Солісти чудово виконували пісню, а приспів співали всі 140 вихованців. Як зазначив Василь Миколайович, його вихователі постійно працюють з учнями, тому вони і знають набагато більше, ніж потрібно за шкільною програмою.

Василь Миколайович постійно в пошуках внутрішніх резервів, спонсорів. Нещодавно було створено «Опікунську раду Зеленогайської шко­ли-інтернату», до складу якої входять вельмиша-новані люди, що надають посильну допомогу зак­ладу. Ось вони:

О. С. Кривцов - заступник голови Харківської облдержадміністрації.

А. С. Доценко - заступник начальника головного управління освіти і науки.

В. М. Гога - директор Зеленогайської школи-інтернату.

В. С. Глуменко - голова Височанської селищної Ради.

Т. Г. Головченко - ректор інституту східнознавства та міжнародних відносин «Харківський колегіум».

П. М. Гурін - заступник голови Харківської райдержадміністрації.

В. П. Дюкарєв - депутат Харківської обласної Ради.

О. Ю. Каратуманов - народний депутат України.

О. Б. Кононихін - начальник ЛВ внутрішніх справ ст. Основа ПЗ.

Отець Володимир - настоятель Свято-Іллівської православної церкви селища.

В. М. Сапожников - начальник моторовагон-ного депо Харків ПЗ.

М. Я. Сіренко - директор заводу шампанських вин.

А. В. Смоленко - заст. начальника інспекції з особистого складу Управління МВС України в Харківській області.

В. М. Солодовніков - заступник начальника управління МВС України в Харківській області.

І. О. Титаренко - головний лікар обласного будинку дитини «Зелений Гай», депутат Харківської районної Ради.

Л. Л. Товажнянський - ректор Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».

Виховна робота в школі-інтернаті спрямована на поліпшення якості морального, естетичного, екологічного, національного і трудового навчан­ня учнів. Робота ведеться за принципом: кожній групі, кожному учневі - конкретну справу, доступну і цікаву.

У 2002 році на території селища Високий почав працювати дитячий будинок приватного благодійного фонду Центру допомоги дітям «Отчий дім». Його засновниками є громадянин США Григорій Васильович Зінченко, пастор християнської церкви «Благодать Христа» християн віри євангелівської Михайло Семенович Щербінін та Юрій Володимирович Близнюк (президент). Григорій Васильович Зінченко - людина незвичайна. Іспити, які випали на його долю, не зламали цього чоловіка, а зробили мудрішим, не байдужим до людських страждань. Йому довелося пережити голодомор на Україні, пройти жахи Бухенвальду, Дрезденської в'язниці та ув'язнення в радянському таборі за віру в Бога.

Солдат Володимир Глуменко, 1968 р.

Фонд викупив табір відпочинку для дітей співробітників хутрового об'єднання «Лісова стежинка» по вулиці Жовтнева, №50. Тут живуть і навчаються в Зеленогайській школі 15 хлопчаків і дівчат з неблагополучних родин. Дітям у закладі приділяють багато уваги, вони нагодовані, вдягнені, живуть у затишному приміщенні, їздять відпочивати на Чорноморське узбережжя. На турботу і ласку вони відповідають сердечною доброзичливістю, починають вірити в людську доброту. Юрій Володимирович Близнюк з хвилюванням розповідає, як дітлахи, котрим у дитячому будинку вперше в житті зробили подарунки на день народження, обнімали дорослих, називаючи їх ма­мами, татами. Сльози були не тільки на дитячих обличчях, не могли стримати емоцій навіть дорослі. Президент фонду зазначає, що головне завдання співробітників - навчити дітей розрізняти добро і зло, що таке добре і погано на власному прикладі. Знаходячись в «Отчому домі», діти не чують лайки, не стають свідками сварок та некоректних вчинків, у стінах будинку не палять і не вживають алкоголь, дітей не б'ють і не принижують.

Дитячий будинок «Отчий дім» розраховано на 160 дітей. Крім того, керівництво закладу на прохання селищних Рад допомогає багатодітним родинам, лікарням, школам.

31987 року очолює Височанську селищну Раду авторитетний керівник Володимир Сергійович Глуменко. Народився він 30 серпня 1948 р. Закінчив школу у м. Південне. Навчався в будівельному технікумі м. Харкова. Після повернення зі строкової служби в лавах Радянської Армії вступив на факультет промислового міського будівництва Харківського інженерно-будівельного інституту. Працював 14 років старшим інженером, головним інженером проекту науково-дослідницького інституту «Водоканалпроект». Згодом обіймав посади начальника пункту технічного обслуговування, головного інженера підприємства Харківської райсіль-госпхімії. З 1987 р. працював начальником цехуна Південноміській щіточній фабриці. Володимир Сергійович завжди відзначався активною громадянською позицією. З 1979 р. він обирався депутомселищної Ради. В той час до селищного депутатського корпусу входило 120 чоловік. В.С.Глуменко довгий час очолював комісію в справах молоді, 2 скликання був головою депутатської групи Зеленогайськоґо мікрорайону. У 1987 році В.С.Глуменка було обрано головою Височанської селищної Ради. З самого початку свого керівництва Володимир Сергійович взяв курс на формування професійної міцної команди однодумців, зміг стабілізувати ситуацію в селищі, а по ряду напрямків запровадив оригінальні рішення. Як розповідає Володимир Сергійович, сумний спогад дитинства - це найпотрібніша в селищі вулиця Комсомольська, по якій неможливо було пройти в негоду. Тому Перше, що зробив новообраний голова заасфальтував цю вулицю, потім вкрилися асфальтом вулиці Хоткевича, Луначарського та інші. Непре­зентабельний будинок селищної Ради з ініціативи Володимира Сергійовича було добудовано і об-лаштовано, тепер тут є два виходи, архів, просто-приймальня, кабінети голови та секретаря Ради, прийомна народних депутатів О. Ю. Каратуманова та С. І. Татарчука. Володимир Сергійович підтри­мує тісні контакти з депутатами всіх рівнів. Такий підхід дозволяє йому більш плідно працювати, оперативніше вирішувати проблеми селища, повніше задовольняти соціально-культурні запи­ти населення, активно впливати на процеси рин­кових перетворень. Багато років поспіль височа-ни обирають своїми депутатами Г. С. Малькову, Г. П. Шпиньову, Л. В. Деркач, А. В. Троїцького, Є. П. Компанец, О. В. Гурина, Ф. Г. Гук, Я. Г. Діндорогу С. І. Щербака, В. П. Делія, В. Ю. Шев­ченко. Очолюють громадські організації селища Н. В. Єліна, І. Жукова, Г. С. Малькова, О. М. Гурін. Довгі роки окрасою Високого був клуб, який збирав на концерти, танцювальні вечори не тільки місцеву молодь, а й юнаків та дівчат навколишніх населених пунктів. Пожежа 1982 року знищила осередок культури. Та Високий, як і завжди, лідирує в районних оглядах самодіяльності. Брати Воскобойнікови (керівник Ф. Воскобойніков), танцювальний колектив «Слобожаночка» (керівник Л.О.Калашнюк) та інші - лауреати районного огляду художньої самодіяльності «Весняні дзвіночки - 2003». Свідомі височани, мабуть, па­м'ятають, як у 1988 році на сесії селищної Ради обговорювали питання про будівництво нового клубу. Вже було зібрано технічну документацію, проект замовили в науково-дослідному інституті «Горстройпроект». Планувалося звести клуб зі спортивним залом. Здавалося, все ось-ось буде. Та з розвалом Радянського Союзу зникли кошти, які виділялися на культуру.

Володимир Сергійович вважає, що виховання людини завдяки створенню умов для повноцін­ного культурного життя - це справжня турбота про людей, особливо майбутнього покоління. Тому в найближчий рік-два приймуть перших відвіду­вачів кіноконцертний та танцювальний зали в новому клубі, який буде розташовано на території ринку. До речі, ринок у Високому - найбільший в Харківському районі. Керує ним Близняк Галина Іванівна. Це зараз для покупців та продавців ство­рено зручні умови, а були часи, коли і товарів було небагато, і продавали все просто неба.

Водопостачання завжди було для селища питання, №1. За час керівництва Високим В.С.Глу-менком було пробурено 7 мілководних і 2 (на Старому Високому та хуторі Відпочинку) глибоко­водні свердловини. Та все одно проблеми залишаються. З введеням в експлуатацію багатоповерхових будинків споживання води збільшилося в 20 разів, тому і трапляються час від часу аварії на водомережі. Зараз навіть складно уявити собі, що до 1976 р. селище не було газифіковано, опалювали будинки вугіллям. Ініціативна група на чолі з депутатами Григорієм Юхимовичем Журавлем і Генадієм Онисімовичем Шпиньовим сприяла розробці технічної документації, допомагала у вирішуванні організаційних проблем. Блакитне паливо почало надходити з боку Комарівської фабрики. Спочатку було газифіковано Зелений Гай, потім інші мікрорайони, у 1988 р. закінчили будівництво газорозподільної підстанції та газифікували хутор Відпочинку. При безпосередній участі Володимира Сергійовича стали прискореними темпами про­водити газифікацію. У 1996 р. було прокладено 4,5 км газопровідних труб з Наукового до Старого Високого - це вже була остання крапка в гази­фікації селища.

Неодмінним атрибутом сучасного селища є телефон. Перша черга телефонізації Високого була завершена в 1988 р. Тисяча височан стали влас­никами міських телефонів. Немало зусиль доклав Володимир Сергійович, щоб у селищі було збудовано АТС. У 1995 р. було введено в дію ще 1000 номерів. З перемогою на виборах до обласної Ради народних депутатів голови Харківської дирекції ВАТ «Укртелеком» С.І.Татарчука телефон для височан став більш доступним: за сприяння Сер­гія Івановича школи селища підключено до системи «Інтернет», у січні 2003 р. введено в експлуатацію цифрову АТС.

Значну увагу В.С.Глуменко і його команда приділяють благоустрою селища. Силами учнів шкіл облаштовано трасу Москва - Сімферополь, там же збудовано 4 автозаправки, введено в дію 2 га­зові заправки, повністю переоблаштовано комп­лекс «Меморіал», встановлено меморіальні дошки всім загиблим під час визволення селища, Героям Радянського Союзу А. І. Ощепкову, О. А. Паську, родині Гущиних.

Володимир Сергійович проявляє постійну турботу розвитку і збереженню національної культури, традицій. Саме за підтримки В.С.Глуменка було споруджено на території кемпінгу бюст визначному філософу і просвітителю Григорію Савичу Сковороді. На урочистому відкритті були присутні класик української літератури О.Т.Гонгчар, керівники області, науковці, діячі культури. Володимир Сергійович стояв біля витоків створення Меморіального музею-садиби Гната Мар-тиновича Хоткевича. До речі, єдина перейменована вулиця у Високому - це вулиця Хоткевича, на ній стоїть пам'ятний знак на честь визначного сина України. Однією з перших, хто згодився фінансово підтримати ідею створення майбутнього музею, була господиня приватної фірми «У Галини», бізнес-леді України Г.І.Підопригора. Полюбляє Галина Іванівна Високий. Вже багато років займається вона благодійництвом, опікує більше 300 дітей, для 150 з них є хрещеною матір'ю. Вона відновила 2 дитячих будинки в Висо­кому, фінансує громадське неприбуткове товари­ство «Дитинство». Добрі стосунки між членом правління Міжнародного товариства українських підприємців Г.І.Підопригорою та селищним головою В.С.Глуменко. Володимир Сергійович тепли­ми словами згадує постійну допомогу, яку отри­мують височани від Галини Іванівни, жодне свято не обходиться без її подарунків.

А святкувати височани вміють! Масове гуляння, концерт селищного жіночого хору «Височан-ка» та каша для всіх - так вже декілька років мешканці Високого зустрічають 14 січня - щедрий вечір. Масницю проводять в кемпінгу (директор Г. Д. Журавель) або на території товариства «Ди­тинство», яким керує педагог Н. О. Орєхова, хре­щення на ставку. Святково проходять День Перемоги з організацією мітингу на Меморіалі, День молоді. Та найбільш улюблене свято - храмове -день Іллі Пророка (2 серпня). Довгий час в селищі не було церкви. З відомих причин про відроджен­ня храму не могло бути навіть мови. Володимир Сергійович вважає однією із складових успішного відродження українського суспільства консолідацію, він активно співробітничає з представ­никами різних громадсько-політичних поглядів.

У Високому з давнього часу живуть родини баптистів. Порядні люди, чудові фахівці, довгий час вони не мали можливості вільно відправляти свої обряди. Та все ж таки у них був свій молитовний будинок.

На початку 90-х років до Володимира Сергійовича звернулася ініціативна група височан з проханням дозволити в селищі освятити православний храм. Володимир Сергійович не тільки дозволив, а й всіляко сприяв відновленню храму. Постановою виконкому було наказано адміністрації школи №1 звільнити приміщення церкви, і 2 серпня 1991 р. високопреосвященний митрополит Харківський і Богодухівський Никодим освятив храм на честь Іллі Пророка. Вдячні височани вислали високому гостю квітковий килим від дороги до дверей церкви. Урочистості надовго запам'яталися височанам. Очолив приход місцевий мешканець, настоятель храму в Липовому Гаї, колишній вчений секретар Харківської єпархії отець Михайло (Скорйк), який відомий не тільки як рев-носний слуга Божий, а й автор вельми цікавої роботи «История Харьковской епархии в период гонений (30-е - 50-е годьі XX столетия)». Згодом настоятелем Пророко-Іллівського приходу селища став отець Володимир (Воскобойніков). Щирі проповіді, уважне ставлення до прихожан - невід'ємна частина позитивного образу священно-служителя, який створив отець Володимир. За його ініціативою на кошти прихожан йде добудова храму.

Значну увагу приділяє В.С.Глуменко розвитку малого і середнього бізнесу. Ще нікому не було відмови на звернення займатися бізнесом на території Ради. Підприємці Л. М. Бездробний, А. М. Винокуров, В. Л. Зозуля, В. І. Шевченко, Т. К. Плигун, Є. І. Кисильов, родина Тарасових -опора голови Височанської Ради. Завдяки їх зусиллям в селищі щорічно проходять змагання з волейболу «Кубок Курячого» - на честь славет­ного земляка, який загинув взимку 1943 р. визво­ляючи Харківщину, розігрується кубок по баскетболу присвячений пам'яті Героя Радянського Союзу О. А. Паська. Довгий час займався організа­цією спортивних змагань на громадських засадах В.М.Журавель. За його ініціативою в Високий приїздили футболісти легендарної команди «Динамо» (Київ), відвідувала селище примадона російської естради Алла Пугачова. На території селища знаходиться спортивна база улюбленної команди харків'ян «Металіст». Футболісти викори­стовують інколи футбольне поле селища. Допомогли придбати форму для височанської команди «Спартак». Знаменитий спортивний майданчик ще й тим, що декілька років поспіль за ініціативою місцевого кінолога А. М. Цацкіна тут проводилися собачі бої, на які з'їзджалися гості та учасники з усіх країн СНД. Володимир Сергійович має численні грамоти райдержадміністрації. Він - один із найдосвідче-ніших керівників району. Вже 16 років очолює селищну Раду. Багато років допомогає Володимиру Сергійовичу досвідченний фахівець Євген Се-рафимович Пещанюк. Члени виконкому Л. В. Деркач, 1.1. Стойнов, Н. В. Кунченко, В. М. Гога, І. О. Титаренко, А. В. Шаталов, Є. Г. Ящук, І. П. Гузенко, В. А. Андрєєв, О. Ф. Штейнбрехер разом з В. С. Глуменком вирішують селищні проблеми. Завдяки організаторським та іншім здібностям, Володимир Сергійович підібрав команду фахівців, яка успішно працює в Височанській Раді. Це Л. В. Деркач, Р. Г. Неверова, В. А. Гришина, Н. А. Яковенко, Н. А. Курилко, Т. П. Фоменко, Т. О. Журавель, О. В. Коноваленко, І.І. Стойнов, Н. М. Пономаренко, Г. А. Делій, О. М. Савченко, Н. В. Кононова. Тому не дивно, що коли в Харківському районі стало питання про інвестування соціальних об'єктів, було запропоновано вкласти кошти в розвиток організацій, роз­ташованих на території селища.

Володимир Сергійович вважає, що його команді необхідно пам'ятати та знати про проблеми понад 2000 мешканців селища, які потребують соціального захисту та допомоги. Голова селищної Ради впевнений, що будь-які діти, особливо знедоленні, потребують уважного та дбайливого ставлення з боку владних структур.

Усі благочинні акції, які проводяться в навчальних закладах селища, - це прагнення захистити дитинство від негараздів сьогодення, наповнити дитячі душі радістю та добром. З недавнього часу під керівництвом С. П. Маркєлова, функціонує в селищі фонд «Нове життя», який організовує навчання та оздоровлення височанських дітей.

Володимир Сергійович постійно піклується про селищні школи, допомагає будівельними матеріалами, канцелярськими товарами, зустрічається з педагогами та учнями - переможцями інтелектуальних, мистецьких, спортивних змагань. Тому не дивно, що височанські школи мають високий рейтинг, на їх базі часто організуються районні та обласні педагогічні семінари з залученням кращих фахівців країни та закордонних представників. В цьому велика заслуга заступника голови райдержадміністрації О. М. Аністарової.

У планах на найближче майбутнє у В.С.Глуменко - закінчення реконструкції лікарняного комплексу та виготовлення проекту будови очисних споруджень в районі Старого Високого.

Володимир Сергійович - енергійна, вольова та організована людина. Він завжди у русі, тому за добу (а не за робочий день) він встигає вирішити багато питань, зустрітися з людьми. Його завжди можна бачити ставним, бадьорим. В успіхах селища - безперечна заслуга В. С. Глуменка, людини з розвиненою інтуіцією, компетентної, здатної чітко і ефективно організувати роботу числених служб, сконцентрувати зусилля на вирішенні головних задач.

Професійність, організованість, вміння аналітично і системно мислити, висока працездатність, комунікабельність - такі особисті риси Височанського селищного голови, керівника нового типу.
 

Комментарии  

 
+1 #1 Альося 12.02.2010 19:56
:silly: :woohoo: ;-)
ничиво сибе
Цитировать
 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить